— Капсула реагує на тепло тіла. Ви носили кулон на грудях, він нагрівався, і речовина поступово виходила назовні. Малими дозами, день у день.
Анна вхопилася за край прилавка. Підлога під ногами хитнулася.
Григорій Семенович швидко підсунув стілець і налив їй води.
— Сядьте. Дихайте повільно.
— Хто міг це зробити?
— Поки не знаю. Але можу сказати одне: це не випадковість і не помилка майстра. Прикрасу змінили навмисно.
— Її подарував мені чоловік. Він не міг… Максим не міг…
— Я не стверджую, що це зробив він. Можливо, він навіть не знав, що всередині. Але хтось мав доступ до кулона і перетворив його на засіб для повільного вбивства.
— Вбивства? — голос Анни зірвався.
— Якби ви й далі носили його, наслідки могли б стати незворотними. Повільні отруєння часто маскуються під хвороби. Лікарі бачать ураження організму, але не завжди розуміють, звідки все почалося.
Анна закрила обличчя долонями. Думки розбігалися. Хто? Навіщо? За що?
— Треба зробити аналіз вмісту, — сказав Григорій Семенович. — І з’ясувати, що саме всередині. Потім уже вирішувати, як діяти.
— А поліція?
— Спершу докази. Зараз є підозра і підозрілий предмет. Цього замало. Є людина, якій ви довіряєте?
— Лєра. Моя подруга. Вона медсестра.
— Добре. Можливо, її допомога знадобиться. І ще: поки не кажіть чоловікові. Я розумію, це важко. Але поки ми не знаємо, хто причетний, обережність важливіша за все.
Коли Анна вийшла з майстерні, їй здавалося, що світ залишився колишнім лише зовні. Ті самі машини, перехожі, вітрини, сіре небо. А всередині все перевернулося й стало страшним.
Максим подарував їй кулон. Раїса Петрівна допомагала йому вибирати подарунки. Раїса Петрівна ненавиділа її з першого дня. Але хіба ненависть здатна зайти так далеко?
Капсула була реальною. І хтось помістив її в прикрасу.
Увесь вечір Анна прожила ніби в тумані. Готувала вечерю, відповідала Максимові, кивала, коли він розповідав про роботу. Слова звучали наче з іншої кімнати. У голові пульсувало одне запитання: хто?
Перед сном Максим зауважив:
— Ти сьогодні дивна.
— Втомилася.
— Знову зле?
— Трохи.
Вона ковтнула.
— Максиме, а де ти купував той кулон?
Він здивувався.
— У салоні. Пам’ятаєш, я казав? Там, де роблять прикраси на замовлення.
— Ти сам вибирав?
— Сам. Ну… мама трохи допомогла. Вона краще розбирається в таких речах. Я показав їй кілька варіантів, вона сказала, що цей найвитонченіший.
Анна відчула, як серце вдарило в груди й ніби провалилося.
— Твоя мама допомагала?
— Так. А що?
