— Нічого. Просто спитала.
Вона відвернулася до стіни, щоб він не побачив її обличчя.
Раїса Петрівна. Вона була поруч із подарунком. Вона могла тримати його в руках. Вона могла знати.
«Ти відібрала в мене сина».
Слова, сказані на весіллі, повернулися так виразно, ніби Раїса Петрівна знову стояла поруч.
Наступного дня Анна зустрілася з Лєрою в маленькому кафе біля роботи. Подруга слухала, не перебиваючи. Чим довше Анна говорила, тим дужче блідло її обличчя.
— Господи, Аню… Ти впевнена?
— Я бачила капсулу на власні очі.
— І цей ювелір думає, що там отрута?
— Він не просто ювелір. Раніше працював із криміналістичними експертизами. Сказав, що ознаки схожі на хронічне отруєння.
Лєра довго мовчала.
— Ти підозрюєш свекруху.
— Я не знаю. Але Максим сказав, що вона допомагала вибирати кулон. Вона часто приходить до нас, коли мене немає. У неї є запасні ключі.
— Аню, це замах.
— Я знаю.
Лєра схопила її за руку.
— Треба негайно в поліцію.
— Григорій Семенович каже, що без експертизи нас можуть не сприйняти всерйоз. Спочатку аналіз, потім заява.
— А Максимові?
Анна похитала головою.
— Ні. Якщо це його мати, він не повірить.
— Може, у такій ситуації повірить.
— Лєро, ти не розумієш. Коли справа стосується Раїси Петрівни, він перестає чути. Вона для нього святиня. А я — нервова дружина, якій усе ввижається.
Лєра стиснула її пальці.
— Тоді потрібні докази. Такі, щоб він не зміг від них відвернутися.
Анна кивнула. Іншого шляху не було.
Наступні дні перетворилися на дивне таємне життя. Анна носила кулон при Максимові, щоб не викликати запитань, але знімала його за першої ж нагоди. На роботі ховала в шухляді столу. Вдома залишала у ванній. Чоловікові сказала, що ланцюжок натирає шкіру.
Григорій Семенович передав капсулу знайомому токсикологу в приватну лабораторію. Результат мав бути за кілька днів. А тим часом Анна почала придивлятися до Раїси Петрівни уважніше.
Свекруха любила показувати своє життя в соціальних мережах: зустрічі з приятельками, культурні вечори, благодійні заходи, акуратні фото з усміхненим обличчям. Образ благополучної, діяльної, шанованої жінки.
Анна гортала світлини й раптом знайшла фотографію, зроблену незадовго до їхньої річниці. Раїса Петрівна стояла біля вітрини ювелірного салону. Підпис був ласкавий і майже урочистий: «Допомагаю синові вибрати подарунок для дружини».
Отже, вона точно була там. Але фотографія нічого не доводила.
Анна й далі помічала дрібниці. Як часто Раїса Петрівна з’являлася в них удома «на хвилинку». Як Максим розповідав їй буквально все — розклад, плани, покупки, навіть те, що Анна знову не змогла поснідати. Як свекруха ніби тримала їхнє життя в долоні.
Вона завжди контролювала їх. Просто раніше Анна не хотіла бачити масштабу цього контролю.
У неділю вони поїхали до Раїси Петрівни. Анна надягла кулон. Іншого виходу не було.
Свекруха помітила прикрасу майже одразу.
— Який милий кулон, — протягнула вона солодким голосом. — Максиме, це ж твій подарунок?
— Так, мамо. На річницю.
— Дай подивлюся ближче, Анно.
Вона простягнула руку. Анна мимоволі відступила.
— Що з тобою? — очі Раїси Петрівни звузилися. — Я лише помилуватися хотіла.
— Перепрошую. Я не дуже добре почуваюся.
— Знову? — у голосі свекрухи прорізалося роздратування. — Максиме, тобі давно пора відвести її до нормального спеціаліста. Здорові люди не хворіють без причини місяцями.
Анна стиснула зуби.
Обід минув болісно. Раїса Петрівна звично маскувала шпильки під турботу. То зауважить, що Анна «зовсім схудла й має кепський вигляд». То поскаржиться, що Максим «теж осунувся, мабуть, погано харчується». То скаже, що в домі молодої жінки має пахнути їжею, а не ліками.
— Коли ти жив зі мною, ти був міцний, рум’яний, — зітхнула вона, дивлячись на сина. — А тепер подивися на себе.
— Мамо, зі мною все нормально.
— Звісно, ти так кажеш, щоб її не образити.
Анна мовчки колупала салат виделкою й рахувала хвилини до від’їзду.
І раптом помітила погляд Раїси Петрівни. Та дивилася на кулон. Не мимохідь, не з цікавістю — уважно, напружено. Ніби перевіряла, чи висить він там, де має.
Їхні очі зустрілися. Свекруха відразу усміхнулася.
— Ще салату, дорога?
