Кулон лежав на грудях важкою плямою. Раптом Анні нестерпно захотілося зняти його. Не просто зняти — зірвати, викинути, позбутися. Але це був подарунок Максима. Перший подарунок, який він вибрав сам, без підказок. І все ж рука тремтіла, коли вона розстебнула ланцюжок.
Вона поклала кулон на поличку над умивальником.
Максим уже пішов. На кухонному столі лежала записка: «Сніданок у холодильнику. Люблю. Не забудь про неділю».
Анна зім’яла листок і кинула в смітник.
День минув дивно. Без кулона їй стало легше. Не добре — до цього було далеко, — але напади стали слабшими. До обіду вона навіть змогла з’їсти суп, не кривлячись від запаху.
— Сьогодні ти схожа на живу людину, — сказала Лєра, розглядаючи її. — Навіть щоки трохи порожевіли.
Анна промовчала.
Невже прикраса й справді пов’язана з її станом? Думка здавалася абсурдною. Але як пояснити, що без неї тіло ніби трохи відпускало?
Увечері вона дістала візитівку.
«Григорій Семенович Руднєв. Ювелірна майстерня. Оцінка. Ремонт. Експертиза».
Адреса була вказана в старій частині міста, без жодних гучних назв — просто будинок, майстерня, телефон.
Анна довго дивилася на картку. Потім прибрала її в шухляду. Ні. Надто безглуздо. Напевно, старий шукає довірливих клієнтів. Скаже, що кулон треба розкрити, перевірити, полагодити. Візьме гроші. А вона виставить себе божевільною.
Перед сном вона знову надягла прикрасу.
Вранці Анна прокинулася на підлозі у ванній.
Спершу вона не зрозуміла, де перебуває. Під щокою була холодна плитка, у горлі стояла гіркота, в роті відчувався металевий присмак. Голова паморочилася так, що стіни пливли.
— Що зі мною? — прошепотіла вона в порожнечу.
Вона насилу підвелася й подивилася в дзеркало. Відображення налякало її. Сіре обличчя, загострене підборіддя, темні провалля очей. Так погано їй іще не було.
Пальці самі потягнулися до застібки. Вона зняла кулон і поклала на поличку. За кілька хвилин спазм у шлунку ніби послабшав.
На роботу Анна не пішла. Подзвонила й сказала, що захворіла. Увесь день вона провела вдома без кулона. Надвечір їй стало майже нормально: вона поїла, подивилася фільм, навіть вийшла ненадовго у двір. Але перед сном знову надягла ланцюжок — злякалася, що Максим помітить і засмутиться.
Наступний ранок усе розставив по місцях. Напад повернувся — різкий, болісний, безжальний.
Збігом це вже бути не могло.
«Я божеволію», — сказала собі Анна.
Але пальці вже набирали номер із візитівки.
Григорій Семенович відповів після третього сигналу.
— Слухаю.
— Добрий день. Ми бачилися кілька днів тому. У транспорті. Ви говорили про мій кулон.
На тому кінці дроту на мить запала тиша.
— Ви зателефонували, — промовив він із полегшенням. — Слава богу. Я боявся, що запізнився.
— Запізнилися з чим?
— З тим, щоб вас урятувати.
Майстерня виявилася в старому будинку з високими стелями й рипучими підлогами. Над дверима висіла невелика вивіска: «Ювелірна майстерня. Оцінка. Ремонт. Експертиза».
Анна увійшла до приміщення, заставленого скляними вітринами. За прилавком, схилившись над лупою, сидів той самий чоловік. Він навіть не підвів голови одразу, ніби знав, хто прийшов.
— Проходьте. Кулон у вас?
— Так.
Анна дістала прикрасу з кишені й поклала на прилавок.
Григорій Семенович не відразу торкнувся її. Спершу уважно оглянув, потім надягнув тонкі рукавички.
— Я тоді не встиг пояснити. Мене звати Григорій Семенович Руднєв. Раніше я займався криміналістичними експертизами. Моя галузь — токсичні речовини й сліди отруєнь. Ювелірна справа стала другою професією вже пізніше.
Анна відчула, як по спині пробіг холод.
— Ви були експертом?
— Так. І коли побачив вас, мені багато що здалося знайомим. Колір обличчя, виснаження, кола під очима, хода людини, у якої закінчуються сили. Схоже на хронічну інтоксикацію. Але якщо лікарі не знаходять причини в організмі, значить, іноді шукати треба не всередині, а поруч.
Він повернув кулон боком.
— Ось ця лінія. Бачите?
Анна кивнула.
— Це не декоративний елемент. Тут прихована защіпка.
Він дістав тонкий інструмент, обережно вставив його в ледь помітну щілину. Пролунав тихий клац. Кулон розкрився.
Анна відсахнулася.
Усередині, в маленькому заглибленні, лежала крихітна напівпрозора капсула. Не більша за зернятко. Усередині темніла якась речовина.
— Що це? — видихнула вона.
— Найімовірніше, причина ваших мук.
— Але як…
