Анна вдивилася в її обличчя.
— Жінку, яка намагалася мене вбити. І жінку, яка за це заплатила.
Раїса Петрівна опустила погляд.
— Я не хотіла вбивати.
— Знаю. Ви хотіли, щоб я захворіла. Це не краще.
— Ні. Не краще.
Мовчання було важким.
Потім Раїса Петрівна заговорила:
— Коли Максим привів тебе, я злякалася. Він дивився на тебе так, як ніколи не дивився на мене. Мені здалося, що я втрачаю його.
— Ви не втрачали. Він любив вас.
— Але любив і тебе. А мені здавалося, що для двох місця немає.
Анна похитала головою.
— Місця вистачало. Це ви самі отруїли його почуття. Не тим кулоном — раніше. Ревнощами, тиском, приниженнями.
Свекруха здригнулася.
— Я знаю. Тепер знаю. Запізно, але знаю.
Вони просиділи ще годину. Розмова була важка, але потрібна. Анна не пробачила її того дня. Але зробила перший чесний крок.
Біля дверей Раїса Петрівна сказала:
— Я хочу побачити онуку. Якщо ти колись дозволиш.
Анна відповіла не відразу.
— Не зараз. Можливо, потім. Коли я буду готова.
— Я розумію.
— І ще. Якщо ви хоч раз спробуєте налаштувати Софію проти мене, обдурити її чи використати її любов, ви більше ніколи не наблизитеся до неї. Це ясно?
Раїса Петрівна кивнула.
— Ясно. Я не зроблю цього.
Анна пішла, не озираючись. На вулиці на неї чекав Максим.
— Як минуло?
— Краще, ніж я думала.
Він обійняв її.
— Ти неймовірна.
— Знаю, — відповіла вона, і вони обоє розсміялися.
Перша зустріч Софії з бабусею відбулася за рік. Анна довго готувала доньку. Пояснювала просто: бабуся колись була дуже хвора всередині, робила погані речі, але тепер намагається стати іншою.
— Як застуда? — спитала Софія.
— Ні. Радше як хвороба думок і серця.
— А зараз вона здорова?
— Сподіваюся.
Зустрілися в парку. Раїса Петрівна прийшла з книжкою казок. Руки в неї тремтіли.
— Здрастуй, Софіє, — сказала вона. — Я твоя бабуся.
Дівчинка подивилася на неї серйозно, точнісінько як Анна.
— Мама сказала, ви раніше хворіли.
— Так. Але мені краще…
