— Так. Хороше. Я вагітна.
На кілька секунд він перестав дихати. Потім його обличчя осяяла така радість, що в Анни защипало очі.
— Справді?
— Вісім тижнів.
Максим обійняв її й майже підняв над землею.
— Обережно! — розсміялася вона. — Мені тепер не можна таких польотів.
— Пробач, пробач.
Він поставив її на землю, але не відпустив.
— У нас буде дитина. Наша дитина.
Анна сміялася й плакала водночас. Перехожі озиралися, хтось усміхався. Їй здавалося, що після довгої зими всередині нарешті розпускається щось живе.
Вагітність минала легко. Ні страшної ранкової нудоти, ні слабкості, ні тих нападів, які колись стали для неї кошмаром. Анна ніби розквітла. Шкіра стала світлішою, волосся густішим, очі яскравішими.
— Ти прекрасна, — казав Максим щоранку.
— Я кругла.
— Ти носиш нашу дитину. Це не просто красиво. Це диво.
Він дбав про неї з майже кумедною серйозністю. Не дозволяв піднімати важкі пакети, готував сніданки, стежив, щоб вона вчасно відпочивала.
— Максиме, я вагітна, а не кришталева.
— Знаю. Але мені подобається про тебе дбати.
— Ти вже все компенсував.
— Тоді нехай буде із запасом.
Лєра приходила щотижня. Приносила фрукти, журнали для майбутніх батьків і безкінечні поради.
— Гуляти щодня.
— Гуляю.
— Харчуватися нормально.
— Харчуюся.
— Не нервувати.
— Лєро, ти гірша за свекруху.
Обидві завмерли. Потім розреготалися.
— Ну, я хоча б тебе не трую, — сказала Лєра крізь сміх.
— Так. Тільки душиш турботою.
— І буду. Я ж майбутня хрещена.
— Ми ще не вирішили.
— Я вирішила за вас.
Анна обійняла її.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те, що була поруч. За те, що повірила мені. За той підвал. За все.
Лєра відмахнулася, але очі в неї заблищали.
— Ми ж команда. Ти і я проти світу. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
Григорій Семенович, дізнавшись про вагітність, розчулився до сліз.
— Нове життя, — сказав він, витираючи очі хустинкою. — Після всього пережитого це справжнє диво.
— Ви перебільшуєте.
— Анітрохи. За своє життя я бачив надто багато історій, де все закінчується смертю, в’язницею і порожнечею. А тут — дитина. Отже, фінал іще можна переписати.
— Завдяки вам.
— Ні. Я лише помітив небезпеку. Решту зробили ви.
— Якби ви не підійшли до мене тоді, мене б уже не було.
Він помовчав.
— Я вагався. Думав: а раптом помиляюся? А раптом налякаю жінку даремно? Але досвід іноді говорить голосніше за сумніви. А може, це була доля.
— Я тепер вірю в долю, — сказала Анна. — Після всього — вірю.
Місяці минали. Живіт ріс, дитина штовхалася. Кожен поштовх наповнював Анну таким щастям, що їй хотілося сміятися без причини. Вона розмовляла з малям, читала вголос, співала тихі пісні.
— Ти її вже балуєш, — усміхався Максим.
— Її.
— Що?
— У нас буде дівчинка.
Максим завмер.
— Донька?
