— Можливо. Але ви живі. А отже, все сталося недарма.
І життя справді почало повертатися.
Нудота зникла повністю. Апетит повернувся. За пів року Анна вже виглядала інакше: на щоках з’явився колір, очі стали яснішими, рухи — упевненішими. Вона набрала вагу, знову почала сміятися.
З Максимом вони теж поступово знаходили дорогу одне до одного. Більше не було колишньої легкості, зате з’явилася чесність.
— Ти щаслива? — спитав він одного вечора, коли вони сиділи на балконі й дивилися, як гасне захід сонця.
Анна замислилася.
— Так. Не так, як раніше. Раніше щастя було легким, ніби саме собою. Тепер воно важче. Але справжнє.
— Я теж, — сказав Максим і взяв її за руку. — Знаєш, я іноді думаю: страшно, що це сталося. Але якби не правда, я б так і жив в ілюзії. Думав би, що можна нікого не обирати і всіх зберегти.
— І що ти думаєш тепер?
— Що любов — це вибір. Не один раз, а щодня. Я обираю тебе.
Анна прихилилася до його плеча.
— Я теж обираю тебе.
У ту мить вона вперше повірила: вони справді можуть вижити після всього.
Минув рік. Рік, який змінив їх обох. Іноді Анна ловила себе на думці, що той жахливий період оголив те, що давно отруювало їхній шлюб. Не кулон — глибше. Мовчання. Страх. Влада Раїси Петрівни. Небажання Максима бачити правду.
Тепер ця рана була відкрита, очищена й нарешті почала гоїтися.
Раїса Петрівна відбувала покарання. Максим навідував її раз на кілька місяців. Анна не забороняла. Вона розуміла: як би не вчинила ця жінка, вона залишалася його матір’ю. Вимагати повного розриву означало б стати схожою на Раїсу Петрівну — змушувати його обирати під тиском.
— Як вона? — питала Анна після таких поїздок.
— Погано. Постаріла.
— Що каже?
— Що я зрадив її. Що обрав тебе. Що вона ніколи не пробачить.
— Тобі боляче?
— Раніше було боляче. Тепер радше сумно. Вона так і не зрозуміла, що зробила.
Анна обіймала його. Ці обійми були не пристрасними, а глибокими. Як у людей, що пройшли крізь темряву й навчилися триматися одне за одного міцніше.
Робота в аптеці тривала. Історія Анни стала відома багатьом: справу обговорювали, про неї писали, знайомі дізнавалися подробиці з новин. Анна не любила чужих співчутливих поглядів.
— Ви така сильна, — сказала одного разу молода стажерка. — Справжня героїня.
— Я не героїня, — відповіла Анна. — Я просто вижила.
— Але ви самі викрили злочин.
— Не сама. Мені допомогли. Подруга. Людина, яку я випадково зустріла. Слідство. Я б сама не впоралася.
Цей урок Анна засвоїла міцно: просити допомоги — не слабкість.
Григорій Семенович став для неї майже рідним. Він приходив щонеділі, приносив тістечка й старі книги. Вони пили чай на кухні, і він розповідав історії — іноді страшні, іноді смішні, завжди з тією спокійною мудрістю, яка народжується тільки після довгого життя.
— Знаєте, що мене в людях лякає найбільше? — спитав він якось.
— Що?
— Здатність виправдати себе в будь-чому. Раїса Петрівна щиро вірила, що захищає сина. У її очах вона була не злочинницею, а матір’ю, яка бореться за щастя дитини.
— І тому її неможливо переконати?
— Саме так. Коли людина призначила себе правою, докази для неї стають нападом, а не правдою.
Анна згадала обличчя свекрухи в суді. «Я не каюся». Ані тіні сумніву.
— Як із такими людьми жити?
— Найкраще — на безпечній відстані. А якщо доводиться поруч, то без ілюзій.
Весна того року прийшла рано. Повітря потеплішало, на деревах набубнявіли бруньки, вечори стали м’якими. Анна й Максим знову почали гуляти після роботи, тримаючись за руки, як на початку стосунків.
Одного разу вони зупинилися біля фонтану в парку. Вода ловила золотаве світло заходу.
— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — спитав Максим.
— Звісно. Ти пролив на мене каву в книжковому магазині.
— І дві години вибачався.
— Поки я не здалася й не дала номер.
— Я був певен, що ти більше ніколи зі мною не заговориш.
— А я подумала: який незграбний. І який милий.
Максим усміхнувся.
— А я подумав: ось вона.
— Одразу?
— Одразу.
Анна взяла його руку й поклала собі на живіт.
— Тоді в мене є новина.
Він напружився.
— Щось сталося?
