— Так.
Він опустився перед нею навколішки й притулився щокою до живота.
— Привіт, маленька. Це тато. Я вже люблю тебе.
Анна гладила його волосся й думала, що цей чоловік став іншим. Не ідеальним — справжнім.
Ім’я вибирали довго. Перебрали десятки варіантів.
— Аліса? — запропонував Максим.
— Гарно, але не те.
— Віра?
— Надто суворо.
— Тоді як?
Анна замислилася.
— Може, назвемо на честь когось рідного? Як звали твою бабусю?
— По батькові — Софія. По матері — Зоя.
— Софія, — повторила Анна. — Мені подобається.
— Софія Максимівна, — спробував він на слух. — Звучить.
— Отже, Софія.
Вони потисли одне одному руки, ніби уклали важливу угоду, і розсміялися з власної урочистості.
Пологи почалися вночі. Анна прокинулася від тягнучого болю й одразу зрозуміла: час.
— Максиме, прокидайся.
— Що?
— Почалося.
Він підскочив так різко, ніби його вдарило струмом. Почав шукати одяг, ключі, сумку, документи.
— Спокійно, — сказала Анна, хоч сама нервувала. — Сумка біля дверей. Документи в ній.
— Так, так. Просто ти панікуєш.
— Я?
— Тобто я. Я панікую.
Вона усміхнулася, попри біль.
— Тоді панікуй дорогою.
До лікарні вони приїхали вчасно. На світанку Анна вже була в пологовій залі. Максим хотів бути поруч, але вона відмовилася.
— Це мій шлях. Я впораюся.
— Ти впевнена?
— Так.
І вона впоралася.
Софія народилася на світанку: маленька, зморщена, з темним волоссям і напрочуд серйозним поглядом. Коли її поклали Анні на груди, світ завмер.
— Здрастуй, моя дівчинко, — прошепотіла Анна. — Я так тебе чекала.
Малеча дивилася на неї так уважно, ніби вже знала. Потім позіхнула й заплющила очі.
Анна плакала від щастя. Усе, через що вона пройшла — страх, отрута, зрада, суд, — привело її сюди. І ця мить була варта всього.
Максима пустили за годину. Він увійшов обережно, майже навшпиньки, і завмер біля ліжка.
— Це вона?
— Вона. Софія.
Він узяв доньку на руки незграбно, дбайливо, як беруть найкрихкіше у світі. Софія невдоволено скривилася, але швидко заспокоїлася.
— Вона така маленька.
— Цілком нормальна.
— І гарна. У тебе.
— Ніс твій.
Максим придивився.
— Справді? І підборіддя, здається, теж. Значить, спільна робота.
Він нахилився й поцілував Анну.
— Дякую.
— За що?
— За тебе. За неї. За наш дім. За те, що не відвернулася від мене назавжди.
Анна взяла його за руку.
— Ми разом. Пам’ятаєш?
