Марина пропустила автобус до свекрухи, допомагаючи старенькій, але та попередила її про небезпеку

Спочатку Раїса жила з ним удома. Її доглядали найняті Станіславом доглядальниці. Потім вона вирішила, що назавжди прикута до крісла, що вже ніколи не зможе ні говорити, як раніше, ні рухати руками й ногами. Псувати життя коханій людині їй не хотілося, і вона стала просити відвезти її туди, де постійно доглядають таких хворих. Станіслав відмовлявся. Тоді Рая перестала їсти, і йому довелося поступитися.

— Уже вісім років вона живе в клініці. І зараз там, — сказав він. — Сьогодні можна до неї з’їздити. Хочеш?

Через годину Марина з батьком заходили на огороджену територію в передмісті. У триповерховій будівлі клініки жили тяжкохворі люди, яким постійно був потрібен медичний догляд.

Чекати довелося недовго: медсестра вивезла Раїсу в кріслі колісному. Марина дивилася на сиву жінку й думала, що впізнала б її навіть на вулиці. Вік був різний, а риси обличчя — майже однакові.

Станіслав дивився на них зі сльозами. Рая дочекалася зустрічі, про яку стільки мріяла. А вона немов звіриним чуттям відчула, що перед нею її кровинка.

— Донечко… Хороша моя, — насилу вимовила вона неслухняними губами, так тихо, що слова ледь можна було розчути.

Опустившись перед кріслом на землю, Марина обхопила мамині коліна й заплакала. Ніби просила пробачити їй колишні думки: усе життя вона вважала, що мати покинула її заради власного щастя.

Медсестра, яка стояла поруч, здивовано побачила, як здригнулися руки Раїси. Та підняла їх і заходилася гладити доньку по голові. Ще недавно ні кисті, ні пальці зовсім їй не корилися.

— Усе, сьогодні більше не можна, — різко перервала зустріч медсестра.

Вона поквапилася відвезти Раїсу до корпусу: треба було негайно розповісти лікареві і про рухи рук, і про вимовлене слово «донечко». Вадим Денисович давно казав, що сильне емоційне потрясіння, бажано радісне, може допомогти Раїсі стати на ноги.

Марина й Станіслав ще не встигли вийти з лікарняного двору, коли їх наздогнав сам лікар. Сорокарічний Вадим Денисович тріумфував. Потиснувши Станіславові руку, він радісно заговорив:

— Я завжди вірив, що ваша дружина зможе ходити. Приїздіть через тиждень — обіцяю, результат вас здивує. Раїса Володимирівна захотіла жити, захотіла одужати. Отже, ми йдемо правильним шляхом. Усе вийде, нехай і не відразу. Тепер поліпшень чекати недовго.

Вони стали часто бувати в клініці. Кожні відвідини давали нові приводи дивуватися тому, як швидко одужує рідна людина. Мама вже говорила впевнено, хоча ще неголосно, і починала сама підводитися з крісла.

Найбільше Раїсі хотілося додому, до родини. Але повертатися вона збиралася тільки здоровою. Заради цього старалася щосили: швидше одужати, швидше перебратися до близьких.

Через кілька днів відбувся суд. Настуню залишили з Мариною. Ларису Юріївну й Анатолія це рішення дуже засмутило.

— Мариночко, ти ж не заборониш мені бачитися з онукою? — запитала Лариса Юріївна, ледь не плачучи.

— Звісно, ні, — усміхнулася Марина. — Зателефонуйте, і домовимося, коли зустрітися.

Анатолій відвів її вбік.

— Марино, повернися додому, — тихо попросив він. — Оксана виявилася зовсім іншою. Не такою, якою я її пам’ятав. Лише тепер до мене дійшло, що ви з Настунею для мене найважливіші.

Марина сумно подивилася на колишнього чоловіка й похитала головою.