У травні Максим вирушив до школи. Двадцять кілометрів знайомої дороги він пройшов не з товаром, а заради зустрічі з директоркою. Марина Олегівна Левченко виявилася суворою жінкою з уважним поглядом. Вона не жаліла його й не ставила зайвих запитань, а відразу пояснила порядок перевірки.
Максим виконував завдання з читання, письма й математики. Спершу пальці стискали ручку надто напружено. Він боявся, що рік без уроків залишив непоправну прогалину. Але багато що згадалося швидко. Читав він вільно завдяки зимовим вечорам, рахував щодня на ринку й у зошиті витрат, а писати не розучився.
Марина Олегівна переглянула відповіді.
— Основні знання збереглися. У деяких темах доведеться надолужити, але це можливо. Із вересня підеш до сьомого класу. Влітку підготуєшся за програмою.
Вона поставила перед ним стос підручників. Книги були важкі, майже як мішок овочів, однак Максим тримав їх з особливою обережністю. У цих томах була дорога в майбутнє, про яке він ще недавно не смів думати.
Назад він ішов повільно. Поля й посадки були знайомі до кожного повороту. Рік тому цією дорогою рухалася голодна дитина, яка шукала будь-яку роботу за їжу. Тепер Максим ніс підручники додому, де на нього чекали бабуся, господарство й можливість почати навчання.
На ґанку Ганна Миронівна побачила книги й одразу всміхнулася.
— Отже, прийняли?
— Із вересня. До сьомого класу. Треба багато чого повторити.
— Повториш. Ти вмієш працювати, а навчання — теж праця.
Максим розклав підручники у своїй кімнаті поруч із фотографією матері й старою Біблією Павла Семеновича. Уперше за довгий час ці речі не уособлювали різні життя. Мати нагадувала, звідки він прийшов. Біблія — як знайшов внутрішню опору. Шкільні книги вказували, куди можна рухатися далі.
Він склав розпорядок на літо. Ранок і день відводилися господарству, вечір — навчанню. Ганна Миронівна допомогла звільнити полицю, Олег Васильович приніс зошити й ручки. Ніхто не робив із цього особливого подвигу, але Максим відчував підтримку в кожній дрібниці.
Перші теми давалися нерівно. У математиці швидко повернулася впевненість, а деякі правила мови доводилося перечитувати. Максим не відступав. Якщо чогось не розумів, записував запитання і під час наступної поїздки питав директорку або вчителя, який погоджувався допомогти.
У скрині Павла Семеновича знайшовся цілий стос старих книжок і журналів: енциклопедії, оповідання, видання про природу й господарство. Максим читав усе підряд. Світ, який раніше звузився до траси й голоду, раптом ставав величезним. Він дізнавався про інші землі, рослини, тварин, події минулого. Що більше читав, то ясніше бачив, скільки ще не знає.
Навчання не скасовувало роботи. Треба було поливати розширений город, доглядати кіз, годувати курей і готувати товар до ринку. Увечері руки втомлювалися тримати ручку після лопати, але Максим продовжував. Він уже одного разу дізнався, що шлях складається з невеликих кроків, зроблених тоді, коли хочеться зупинитися.
Ганна Миронівна іноді зазирала до кімнати й бачила, як він засинає над підручником.
— Досить на сьогодні, онучку. Голова теж має відпочивати.
Максим закривав книгу, але перед сном ще кілька хвилин думав про школу. Там будуть нові люди, правила й чужі погляди. Можливо, знову з’являться глузування. Однак тепер він ішов туди не як бездомний хлопець, що шукає дозволу лишитися, а як людина, у якої є дім і право на власне майбутнє…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
