Літо минуло між працею й книжками. Максим вставав рано, поки сонце лише торкалося верхівок дерев. Спершу йшов до сараю, годував Зірку й Майку, доїв їх, насипав зерно курам. Потім перевіряв грядки, розпушував землю, поливав молоді рослини. Після сніданку починалися важчі справи: ремонт, прополювання, заготівля сіна, підготовка товару до ринку.
Увечері, коли спека спадала, він умивався біля криниці, вечеряв і сідав за підручники. Іноді літери розпливалися від утоми, а голова хилалася до столу. Тоді Максим згадував, як колись ішов трасою, попри біль у ногах. Навчальне завдання не могло бути страшнішим за ту дорогу. Він перечитував правило, розв’язував ще один приклад і лише тоді дозволяв собі лягти.
Другий город дав майже вдвічі більше овочів. Максим заздалегідь розрахував відстань між грядками, розподілив полив і вчасно помітив слабкі рослини. Торішні помилки більше не повторювалися. Картопля виросла рівною й великою, морква — солодкою, помідори — щільними й м’ясистими.
Тепер він не просто виконував вказівки Ганни Миронівни, а сам ухвалював рішення. Бабуся спостерігала, як він оглядає листя, перевіряє вологість землі й веде записи, і з усмішкою казала, що господар дорослішає швидше за розсаду.
Торгівлю теж вдалося організувати краще. Олег Васильович запропонував їздити на ринок разом, щоб не тягти візок двадцять кілометрів. Максим став брати не лише овочі, а й козине молоко, приготований із бабусею домашній сир і трохи меду з пасіки Дорошенка. Вони заздалегідь домовлялися, яка частина виручки кому належить, записували кількість товару й витрати.
Покупці впізнавали Максима. Хтось приходив по картоплю, хтось просив відкласти банку огірків чи шматок сиру. Він навчився спокійно відповідати на запитання, чесно казати, скільки продукт зберігається, і не перебільшувати переваг товару. Якщо траплявся пошкоджений овоч, відкладав його, не намагаючись продати нишком.
— Чесність повертає покупця краще за будь-яку вивіску, — схвально казав Олег Васильович.
Максим бачив, що фермер має рацію. Люди поверталися не з жалю до підлітка, а тому, що довіряли якості. Це було особливо важливо. Він не хотів, щоб його минуле перетворювалося на спосіб викликати співчуття й отримувати поблажки. Нехай судять за працею й учинками.
До кінця літа в зошиті назбиралася сума, яка рік тому здалася б неймовірною. Максим купив Ганні Миронівні теплу шаль, собі — міцні черевики й зимову куртку. Решту грошей розділив: частину на насіння, частину на корм, частину залишив недоторканною.
Бабуся довго відмовлялася від подарунка.
— Мені й стара шаль служить.
— Стара продувається, — заперечив Максим. — Ви ж не дозволили б мені ходити взимку в тонкій куртці. Отже, і я не дозволю вам мерзнути.
Ганна Миронівна накинула обнову, провела пальцями по м’якій тканині й відвернулася до вікна. Максим помітив сльози, але нічого не сказав. Він розумів: приймати турботу буває так само незвично, як колись було незвично йому самому.
В останні серпневі вечори шкільні книги дедалі частіше лежали розгорнутими до глибокої ночі. Максим повторював програму й складав потрібні речі. Хвилювання зростало. Він умів розмовляти з дорослими покупцями, міг самостійно вести господарство, не боявся важкої праці, але думка увійти до класу до ровесників змушувала серце битися швидше.
Йому згадувалися підлітки з придорожнього містечка, які витрусили рюкзак на землю. Однокласники теж могли побачити в ньому обірванця з лісу, навіть якщо тепер одяг був чистим і новим. Різниця полягала в тому, що Максим більше не сприймав чужі глузування за правду про себе.
Напередодні першого навчального дня він вийшов на ґанок. Над галявиною горіли зорі. Максим подякував за літо, за врожай і книги, а потім попросив лише одного — не втратити себе серед незнайомих людей. Уранці Ганна Миронівна поклала йому сніданок, поправила комір нової куртки й перехрестила на порозі. Максим узяв зошити й вирушив назустріч школі…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
