Промова була сильною, але розкол уже дозрів. Половина авторитетів підтримала реформи. Інша стала за Суворого. Дід Гнат опинився між ними. Обидві сторони чекали його рішення, але старий відмовився підтримувати когось. Він сказав, що розкол страшніший за будь-яку суперечку, і закликав шукати компроміс. Його не почули. Федерація, яка п’ятнадцять років здавалася непорушною, почала розпадатися.
Для Назара це було особливо болісно тому, що руйнування не мало одного обличчя. У попередні роки в будь-якої кризи був винуватець: зрадник, конкурент, необережний куратор, жадібний чиновник. Тепер ворогом ставала сама епоха. Не можна було пригрозити змінам, не можна було купити майбутнє, не можна було викликати на розмову економічний зсув чи нову свободу торгівлі. Світ ішов з-під його моделі, як мокрий пісок з-під ніг.
Він намагався говорити з молодими авторитетами, пояснювати їм довгу вигоду порядку. Але вони чули в його словах утому старого, хоча за віком він іще не мав би здаватися людиною минулого. Нові люди росли в іншій швидкості. Вони не сиділи роками в підвалах, вивчаючи психологію противника; вони брали силою, поки противник не встиг побудувати захист. Для Фарфора це було примітивно. Для них — ефективно. І найстрашніше полягало в тому, що в змінених умовах їхня грубість іноді перемагала його розрахунок.
Старі зв’язки теж змінювали ціну. Чиновники, колись вдячні за допомогу, йшли, помирали, втрачали вплив або самі ставали підприємцями. Їхні діти не відчували колишніх боргів. Нові управлінці не боялися старих кличок, а якщо й боялися, то менше, ніж перспективи заробити самостійно. Там, де раніше один дзвінок відчиняв двері, тепер були потрібні переговори з людьми, які не знали, чому мають слухати Фарфора.
Регіони один за одним переставали слухати центр. Спільні проєкти заморожувалися, інформаційні канали рвалися, куратори починали працювати на себе. Фарфор намагався втримати хоча б ті території, де його ще підтримували, але вплив танув. Молоді, які виросли в роки змін, не розуміли його складної філософії. Вони хотіли швидких грошей, різкої сили й негайного результату.
1989 року помер Дід Гнат. Хвороба забрала його швидко, і смерть старого стала не просто особистою втратою для Назара, а знаком кінця цілої епохи. На похорон приїхали тисячі людей із різних країв. Це була остання велика акція, де поруч стояли представники ворогуючих кланів. Після неї стало ясно: єдиного злодійського світу більше немає.
Фарфор пережив смерть наставника тяжко. Гнат був одним із небагатьох, кого він поважав не з розрахунку, а по-справжньому. Той міг сперечатися з ним, не боячись образити, і Назар слухав. Тепер поруч не лишилося людини, здатної зупинити руйнування одним авторитетним словом.
На початок дев’яностих від імперії лишилися уламки. Одні регіональні лідери пішли у власні угруповання, інші легалізували капітали, треті потрапили під вплив нової хвилі бандитів. Ці люди не визнавали старих понять, не цікавилися стратегією і не хотіли чекати. Суперечки вирішувалися зброєю, а психологічний тиск здавався їм старечою грою.
У 1992 році молода група з великого віддаленого міста відкрито кинула виклик Фарфорові. Вони захопили кілька підприємств, що лишалися під його контролем, і заявили, що влада старих дідів закінчилася. Назар спробував діяти звично: переговори, збирання відомостей, демонстрація обізнаності. Але нові противники не боялися ні минулого, ні репутації. Вони не трималися за традиції, не дорожили словом, не будували довгих планів.
Спроба усунути їхніх лідерів провалилася. Інформаційна мережа, колись непереможна, виявилася безсилою проти людей, які діяли спонтанно й не довіряли навіть близьким. Ба більше, провал дав їм привід для удару у відповідь. У листопаді 1992 року машину Фарфора обстріляли в центрі рідного міста. Сам Назар вижив, але загинув охоронець, водій був тяжко поранений…
