Це була перша за чверть століття мить, коли Фарфор відчув власну вразливість не як теоретичну можливість, а як холодне скло біля скроні. Він зрозумів: час безроздільного панування минув. Його методи працювали у світі, де люди боялися наслідків і дорожили ім’ям. Новий світ жив коротким спалахом, де сьогоднішня сила важливіша за вчорашню легенду.
Наступні роки перетворилися на боротьбу за виживання. Назар змінював квартири, користувався посиленою охороною, обмежував зустрічі. Людина, яка колись керувала долями тисяч людей, сама стала бранцем власної тіні. Колишні соратники віддалялися. Вони не хотіли ризикувати заради лідера, чия зірка вже закотилася. Останній прихисток Фарфор знайшов у невеликій квартирі на околиці портового міста, поруч із кількома вірними людьми.
В останні роки легенда працювала проти нього так само сильно, як раніше працювала на нього. Старі союзники чекали від Фарфора неможливого — щоб він знову одним рішенням зібрав розсипаний світ. Молоді вороги, навпаки, хотіли довести, що не бояться імені, яким лякали їх старші. Кожен бачив у Назарі не живу людину, а символ. Одні — рятівника минулого, інші — перешкоду майбутньому. І майже ніхто не помічав утомленого чоловіка, який усе ще мислив ясніше за багатьох, але вже не мав колишніх важелів.
Його самотність була не побутовою, а владною. Поруч лишалися люди, готові охороняти двері, викликати лікаря, приносити зведення. Але не лишилося тих, хто міг би розділити з ним відповідальність за зруйновану систему. Імперія створювала довкола правителя натовп, але не близькість. Коли цей натовп розвіявся, стало видно, як порожньо було в центрі весь цей час.
Остання квартира Назара була позбавлена всього, що могло нагадувати про колишню могутність. Кілька кімнат, зачинені штори, телефон, який дзвонив дедалі рідше, стіл із паперами, ліками й газетними вирізками. На стінах не було фотографій із соратниками, дорогих подарунків, знаків перемог. Фарфор ніколи не любив виставляти владу напоказ, але тепер відсутність речей здавалася не вибором, а підсумком. Усе, що колись становило його імперію, існувало десь назовні, вже не підкоряючись його руці.
Іноді до нього приходили старі люди. Вони приносили новини, просили поради, згадували колишні сходки. Назар слухав, але дедалі частіше мовчав. Він розумів, що поради, засновані на старій логіці, можуть лише зашкодити в новому світі. Це було, можливо, найтяжчим визнанням для людини, звиклої бачити рішення раніше за інших. Його розум лишався гострим, але сама дошка, на якій він грав, була вже іншою.
Останніми місяцями він майже не виходив. Лікар говорив про серце, охорона — про безпеку, колишні союзники — про неможливість приїхати. Фарфор сприймав це без скарг. Він узагалі рідко скаржився. Але ті, хто лишався поруч, помічали: іноді він подовгу дивиться у вікно на порожній двір, і в цьому погляді вже немає колишньої крижаної впевненості. Радше втомлене розуміння людини, яка збудувала надто складну машину й пережила її розпад.
Він і далі читав зведення, стежив за новими групами, аналізував помилки, будував плани можливого повернення. Але час більше не слухався його. Молоді лідери не просто не визнавали його влади — вони активно заважали будь-якій спробі відновити вплив. Кличка Фарфор із символу жаху перетворилася для багатьох на знак минулого, яке простіше забути, ніж зрозуміти…
Назар Коваленко помер 27 березня 1998 року від серцевого нападу. Йому був п’ятдесят один рік. Смерть прийшла уві сні, тихо, майже буденно, у присутності лише двох людей — лікаря й охоронця, які лишилися поруч до кінця. Для людини, чиє ім’я колись могло зупинити війну між кланами, це було дивно мале оточення…
