Фарфор не перебивав. Коли Південний замовк, Назар заговорив майже пошепки. Він розповів про дитинство свого співрозмовника в далекому місті, про зруйнований дім, про першу крадіжку, про людину, яку Південний колись здав, щоб уникнути великого строку, про зв’язок, через який йому довелося покинути колишні місця. Південний бліднув. Деякі подробиці його минулого знали одиниці, а дещо, здавалося, не мав знати взагалі ніхто.
Потім Назар назвав адресу сестри Південного, імена її дітей, їхню школу, дорогу, якою жінка ходить на роботу. Він не вимовив погрози. Не сказав, що станеться, якщо Південний відмовиться. Але в залі однаково стало холодно. Південний зрозумів: перед ним не суперник із кулаками, а людина, здатна дотягнутися до будь-якої нитки, за яку тримається чуже життя.
Зустріч закінчилася капітуляцією. Південний визнав владу Фарфора і наступного дня зібрав своїх людей, оголосивши про зміну керівництва. Брати Литвиненки й Таран почули про це вже надвечір. Відкрито воювати стало надто небезпечно, але просто скласти руки означало втратити роки роботи. Володимир Литвиненко вирішив ударити інакше — через старих злодіїв, через закон, через звинувачення в тому, що Фарфор бере владу не заслугою, а страхом…
На запрошення Литвиненка до міста приїхали три авторитетні злодії старої школи: Річковий, Кам’яний і Холодний. Їхня репутація вважалася бездоганною, і саме вони мали розсудити суперечку. Сходку провели в підвалі приватного будинку на околиці. Зібралися представники великих груп усієї прибережної округи. Рішення такої асамблеї мало вагу закону.
Володимир виступав першим. Він говорив гаряче й переконливо: Фарфор, за його словами, порушує принципи, замінює повагу психологічним тиском, підкоряє людей страхом, а не заслугами перед братвою. Він наводив випадки, посилався на свідків, нагадував старим, що якщо сьогодні дозволити молодому авторитетові переписувати поняття, завтра саме звання злодія стане порожньою оболонкою. Багато хто кивав.
Коли слово дали Назарові, підвал стих. Фарфор підвівся не відразу. Він оглянув обличчя, ніби запам’ятовував не лише вирази, а й майбутні рішення кожного. Потім почав говорити тихо. Він не виправдовувався. Не сперечався з окремими звинуваченнями. Натомість заговорив про час.
Він нагадав, як змінювався злочинний світ після великих потрясінь, як старі методи, що колись рятували рух, у нових умовах перетворювалися на кайдани. Вірність традиціям, казав він, не повинна ставати поклонінням мертвій букві. Закон живе, доки служить спільній справі. Якщо ж люди прикриваються минулим, щоб не бачити сучасного, вони зраджують не Фарфора — вони зраджують саму ідею виживання.
Поступово настрій змінювався. Старі почули не зухвалість юнака, а програму. Назар пропонував не захоплення заради особистої влади, а нову модель: порядок замість розрізнених банд, спеціалізацію замість хаосу, обмін інформацією замість безкінечних дрібних воєн. Наприкінці він запропонував практичну перевірку. Нехай кожен авторитет пів року керує своєю територією за власними принципами. Потім результати порівняють без криків і образ.
Пропозицію прийняли. Фарфор отримав старе портове місто й прилеглі райони. Решта зберегли свої землі. Наступні шість місяців стали для Назара часом справжньої реорганізації. Він ліквідував дрібні групи, які створювали шум і привертали поліцію, об’єднав напрями, призначив відповідальних кураторів. Порт, майстерні, тіньові склади, гральні точки, транспортні схеми — все дістало місце в спільній системі.
Особливу увагу він приділив інформації. У поліції, судах, господарських конторах, управлінських установах з’явилися люди, які не вважали себе зрадниками. Фарфор пропонував їм не гроші за донос, а розв’язання реальних проблем: допомогу родині, доступ до дефіциту, підтримку в кар’єрі, захист від чужого тиску. Натомість вони ділилися відомостями, які дозволяли уникати провалів і вчасно припиняти конфлікти.
За три місяці доходи зросли вдвічі. Арештів стало в кілька разів менше. Вуличні розбірки майже зникли. Звичайні мешканці вперше почали сприймати злодійську владу не лише як загрозу, а як дивну, темну гарантію порядку: дрібних грабіжників притискали, борги вирішували швидше, ніж в установах, зниклі речі часом поверталися без заяв…
