Тиждень тягнувся для Марії Савеліївни як покарання. Удень вона займалася звичними справами: годувала курей, перебирала картоплю, полола грядки, лагодила стару сорочку. Але варто було рукам зупинитися, як перед очима знову поставало обличчя Кравця — гладке, пихате, з тією самою посмішкою, якою він ніби заздалегідь попереджав: не лізь. Уночі вона прокидалася й прислухалася до тиші, наче могла почути крізь кілометри, як там, за парканом частини, дихає її Назар.
Вона кілька разів брала телефон, щоб подзвонити синові, генерал-лейтенантові Олегові Даниленку. Його прямий номер був забитий у неї під першою цифрою. Але щоразу палець зупинявся. Марія Савеліївна прожила життя так, що не звикла прикриватися чужими зірками. Та й не знала вона ще напевно, що сталося. Одні підозри — хай навіть важкі — не були для неї приводом піднімати весь штаб. Спершу вона мала побачити онука на власні очі.
Коли нарешті настав офіційний день відвідувань, вона підвелася ще раніше, ніж минулого разу. Тісто підійшло до світанку, на плиті тихо шипіла олія, на столі рівним рядом ставали контейнери. Вона складала гостинці ретельно, майже урочисто: пиріжки, котлети, салат, кілька яблук, шматок домашнього рулету. Кожен згорток вона перевіряла двічі, ніби пакувала не їжу, а захист від лиха.
Цього разу біля КПП було гамірно. До воріт під’їжджали машини, родини виходили з пакетами й сумками, хтось уже обіймав солдатів, хтось лаявся на тих, хто запізнився, діти плуталися під ногами дорослих. Паперового оголошення більше не було. Марія Савеліївна змішалася з натовпом і пройшла всередину разом з іншими родичами. Вартові чи то не впізнали її, чи то зробили вигляд, що не впізнали.
Зала для зустрічей була переповнена. Розмови, сміх, дзенькіт ложок, шарудіння пакетів, дитячі голоси — усе зливалося в живий, безладний гул. Але Марія Савеліївна не помічала цього пожвавлення. Вона повільно йшла між столами, вдивляючись в обличчя солдатів. Її серце калатало так голосно, що здавалося, цей звук чують довколишні.
І раптом вона побачила його.
У дальньому кутку, майже окремо від інших, сидів Назар. Коротко стрижена потилиця, згорблені плечі, руки, сховані під столом. Він був поруч, живий, але від цього Марії Савеліївні чомусь стало ще страшніше. Вона ступила до нього, і на губах у неї сама собою з’явилася усмішка полегшення.
— Назарчику, — покликала вона тихо. — Це я.
Плечі онука різко сіпнулися. Він обернувся не одразу, ніби боявся побачити за спиною не бабусю, а того, від кого звик чекати удару. Коли він нарешті підвів обличчя, світ довкола Марії Савеліївни наче відступив. Шум зали зник, люди стали розмитими плямами. Вона бачила тільки його.
На лівій щоці Назара розпливався великий синець, уже пожовклий по краях, але все ще темний посередині. Губа була розбита й напухла. Очі — ті самі світлі очі, в яких у дитинстві завжди стрибали смішинки, — тепер дивилися тьмяно, налякано, майже без надії.
— Бабусю… — видихнув він, і голос зірвався.
Він опустив голову, але сльози все одно потекли по обличчю. Марія Савеліївна підійшла ближче. Її рука здригнулася лише раз, коли вона торкнулася його щоки поруч із синцем. Торкнулася так обережно, ніби перед нею була тріснута порцелянова чашка, яку можна розбити одним необережним рухом.
— Хто це зробив? — спитала вона.
Назар затрусив головою.
— Я впав.
— На що впав, мій хлопчику? На чий кулак?
Він стиснув край її кофти тремтячою рукою й раптом заговорив швидко, захлинаючись словами:
— Бабусю, дай грошей. Будь ласка. Дуже треба. Тільки не питай. Дай, скільки є.
Марія Савеліївна дивилася на нього, не розуміючи. Назарові майже не було куди витрачати гроші: зарплата надходила на рахунок, їжу й форму видавали, зайвого він ніколи не просив. А зараз він просив не як людина, якій захотілося купити щось для себе. Він просив як загнаний, якому наказали принести викуп.
— Гроші дам, — сказала вона повільно. — Але спершу ти скажеш мені правду. Що в тебе з обличчям? І кому потрібні гроші?
— Я впав, — повторив він, уже майже пошепки. — Просто впав. Бабусю, будь ласка, не треба. Просто дай.
Він увесь час косився в бік входу, потім на сусідні столи, потім знову в підлогу. У цьому погляді було стільки жаху, що Марія Савеліївна більше не стала домагатися відповіді. Вона вже почула все, чого він не міг вимовити. Вимагання. Залякування. Побиття. І мовчання довкола.
Важкі кроки пролунали ще до того, як вона побачила їхнє джерело. Чоботи стукали по підлозі повільно й упевнено. Назар миттєво зіщулився, ніби його вдарили наперед. За сусідніми столами розмови обірвалися. Солдати опустили очі. Батьки насторожено притихли.
До їхнього столу підійшов Владислав Кравець. За його спиною маячили двоє кремезних підлеглих, широкоплечих, із порожніми обличчями людей, яким давно пояснили, що думати не потрібно. Кравець подивився на Марію Савеліївну й вдоволено всміхнувся.
— А ось і знайома гостя. Та сама баба, що на КПП скандал здіймала. Усе-таки пролізла?
Він говорив лагідно, майже співуче, але в цій лагідності відчувалася отрута.
— Знову принесла своєму улюбленцю сільську їжу? — Він копнув ногою сумку під столом. — Ану подивимося, чим нас сьогодні труїти зібралися.
Його поплічники засміялися. Марія Савеліївна мовчки розкрила контейнер, у якому ще трималося тепло ранкової кухні. Запах пиріжків на мить нагадав їй дім, чисту скатертину, чайник, сонячний квадрат на підлозі. І саме в цю мить Кравець простягнув руку.
— Перевірка вмісту. Мало що ти сюди притягла. Від домашньої їжі ще отруєння почнеться.
Він не чекав відповіді. Контейнер вислизнув із її рук після грубого удару й з гуркотом упав на кахель. Кришка відлетіла, пиріжки, котлети, салат — усе, що вона готувала з такою турботою, розсипалося по брудній підлозі.
У залі стало тихо. Так тихо, що Марія Савеліївна почула, як Назар придушив стогін.
— Ой, — сказав Кравець, театрально піднявши брови. — Рука зірвалася. Але нічого, таким частуванням саме місце там, де воно лежить. Збирай, бабо. І їж. Або онукові своєму згодуй.
Марія Савеліївна не ворухнулася. Її обличчя залишалося спокійним, майже безживним. Тільки під столом пальці стиснулися так міцно, що нігті вп’ялися в долоні. Усередині в неї піднімалося не ридання, не розгубленість, не образа. Піднімався холод. Той самий, який приходить, коли людина вже перестала сподіватися на чужу совість і почала рахувати кроки до відплати. Добра бабуся, що привезла пиріжки, наче відступала кудись углиб. На її місці прокидалася жінка, яка все життя берегла пам’ять про чоловіка, честь сина і тепер — останню крихку надію свого онука…
