Життя без прикрасЯ дивилася на мокрий асфальт і сіре небо над дорогою.
— На мою думку, він уже йде.
Коли ми повернулися з Ручйовецька, була п’ята година вечора й починало сутеніти. Я попросила висадити мене біля вокзалу, хоча сама не могла пояснити, навіщо мені туди.
У залі очікування змішувалися запахи мокрого одягу й чаю з буфету. Годинник над касами цокав, як і раніше відстаючи на сім хвилин. Олена за склом рахувала на калькуляторі; помітивши мене, підвела голову. Усмішка в неї з’явилася несподівано — так усміхаються тому, на кого давно чекали.
— Ларисо Михайлівно, то ви й пішли без квитка. Що сталося, потяг скасували?
— Олено, ви знаєте жінку, яка в понеділок стояла позаду мене? У червоній шалі, із золотим зубом. Здається, вона торгує пирогами.
Олена розсміялася.
— То це ж Ніна! Її тут усі знають. Уже років тридцять щожовтня приїжджає, біля входу продає пироги з капустою й картоплею. Ні до кого не чіпляється, не ворожить, грошей не випрошує. Живе в сестри, у Віри, на Черешневій, чотирнадцять. Будинок дерев’яний, віконниці зелені. А вона вам щось сказала? Ви тоді були білі як стіна.
— Сказала.
— Ніна слів на вітер не кидає, — відповіла Олена, і веселощів у її голосі більше не було. — Моя мати років десять тому ходила до неї, коли батько захворів. Ніна веліла везти його до Ручйовецька, сказала, що там хороший лікар. Мати не послухалася, вибрала інше місто. Ось і все.
Я подякувала їй і вийшла. Черешнева вулиця тягнулася біля самих колій: за парканами гавкали собаки, від дерев’яних будинків тягло пічним димом, палісадники були завалені листям. Зелені віконниці будинку 14 я побачила здалеку. На ґанку стояли різьблені стовпчики, у дворі у великому тазу замочували яблука.
На мій стукіт дівчинка років десяти відчинила хвіртку. Великі гумові чоботи, в’язана кофта.
— До кого ви?
— До Ніни.
— Бабо Ніно! — гукнула вона, повернувшись до будинку. — Учителька до тебе прийшла!
Я здригнулася. Дівчинка назвала мене вчителькою, хоча я їй ще нічого про себе не сказала.
Ніна вийшла, витираючи руки об фартух. Без шалі, під жовтою лампою над ґанком, вона мала інший вигляд, і я нарешті змогла розгледіти її: коротке сиве волосся, дрібні зморшки навколо темних очей, важке спокійне обличчя. Вона кивнула так, наче лише годину тому ми попрощалися.
— Ось і прийшла. Заходь, у мене тісто підходить. Поки чекаємо, поговоримо.
У великій натопленій кухні стояла величезна біла піч. Біля неї Ніна посадила мене на табурет. З емальованого чайника налила чай у грановану склянку з підсклянником і сіла навпроти. На столі під рушником підходило тісто в мисці, поруч була гора борошна. У кутку цокав годинник у дерев’яному корпусі. Я звірилася з телефоном: він показував правильно.
— Квиток принесла? — запитала Ніна.
Я вийняла його з кишені й поклала між нами. Ніна довго дивилася, не торкаючись картонного прямокутника. Її обличчя пом’якшало й наче постаріло.
— Ти мене не пам’ятаєш, правда? — запитала Ніна.
— Ні. Вибачте.
— Звісно, не пам’ятаєш. Мені було дев’ять. Маленька, смаглява, у великій хустці, ховала носа в мамину спідницю. — Вона підвела очі. — Це було в листопаді 1987 року. Батько помер у великому місті. Працював там у будівельній бригаді, зірвався з риштування. Три дні в лікарні — і не стало його. Мати отримала телеграму, зібралася на похорон. Їхати мали четверо: вона, я, брат і молодша сестричка. На три квитки зібрали гроші, а на четвертий, дорослий, не вистачило. П’ятнадцять рублів усього. Мати плакала біля каси, касирка вимагала відійти, бо черга чекає. Позаду нас бурчали. А перед нами була молода жінка в сірому пальті. З її сумки визирала червона ручка. Вона обернулася, подивилася на матір і дістала гаманець. Відрахувала гроші, поклала у віконце й попросила видати їй квиток.
Спершу я слухала, не розуміючи, про що вона говорить. Потім із глибини, немов із дна криниці, піднявся невиразний спогад: холодна вокзальна зала, чорна хустка на жінці, дівчинка, що вчепилася в її спідницю. Дівчинка дивилася на мене знизу вгору очима, мов дві темні вишні.
— Мати хотіла повернути тобі гроші, — вела далі Ніна. — Питала, як тебе звати, де живеш. Ти сказала, що нічого не треба, у нас же горе, і пішла, не озирнувшись. У поїзді мати весь час тримала квиток у руці. Просила провідницю зберегти його для неї на пам’ять. Та пробила квиток компостером і повернула матері, як вона й просила. А три роки тому, перед смертю, віддала його мені. Звеліла знайти ту вчительку й повернути. І передати: «Ми не забули».
— Як же ви зрозуміли, що це була я?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Опасность!! Предупреждение !!