Життя без прикрасНіна замовкла. Під рушником тихо зітхнуло тісто, що підходило.
— Ще я побачила інше, — заговорила вона знову. — Тільки не питай, як це буває: словами не поясниш. Іноді поруч із людиною я бачу. Не завжди. Себе — ніколи, інших трапляється. Тоді подивилася на тебе, і мені відразу вдарило в голову: біла стіна, ґрати на вікні, двері без ручки з твого боку. Ти сидиш у халаті, тобі подають суп, а власного імені згадати не можеш. І син твій біля вікна перераховує гроші. Тому я тебе зупинила. Я б підійшла, навіть якби не впізнала. Але тепер ще й борг у мене перед тобою.
Я плакала беззвучно. Сльози текли по щоках, як дощ по склу. Ніна не втішала: підвелася, долила чаю, присунула блюдце з пиріжком і знову сіла.
— Хочеш грошей дати? — запитала вона, не дивлячись на мене.
— Хочу.
— Не візьму. За це не платять, мати б такого не схвалила. Краще запам’ятай, що я скажу. У четвер син приїде машиною, з двома людьми, не поїздом. Йому вже подзвонили, він знає, що ти зробила щось із паперами. Злиться, але вдає спокійного. Цього дня сама не залишайся. Поклич людей, нехай будуть свідки. Коли він прийде, читай усе, що тобі дадуть. Не бійся, бери й читай до останнього рядка. Ти ж учителька.
Я кивнула, витерла обличчя рукавом.
— Ніно, а як вас по батькові?
— Григорівна. Тільки не треба, називай Ніною.
Додому я дісталася близько дев’ятої вечора. Галина Степанівна чекала на мене на сходовому майданчику з каструлею супу. Ми попили чаю; коли вона пішла, я ввімкнула торшер і сіла в крісло. Квиток лежав на колінах. Виявляється, у моєму житті був не один квиток і не одна касирка. За ними тягнувся цілий ланцюжок учинків, давно забутих мною. Світ їх пам’ятав.
О 23:20 задзвонив дротовий телефон. Я підняла слухавку. Спершу — нічого, потім шумне дихання й дитячий шепіт:
— Бабусю Ларо, це Павло.
Відповісти відразу я не змогла. Серце підступило до горла.
— Павле, онучку, що сталося? Чому ти ще не спиш?
— У мене татів старий телефон, без сімки, через вайфай дзвоню. — Він поспішав, збивався, наче боявся, що його переб’ють. — Я в туалеті, а тато з мамою розмовляють на кухні. Бабусю, не приїжджай, будь ласка. Тато сказав, у четвер ти приїдеш підписувати папери, а я маю зустріти тебе з квітами. Але я сидів у коридорі й чув.
— Що чув, Павле? Тільки говори тихіше.
— Він мамі сказав, що в лікаря ти підпишеш, бо вже будеш не при собі. І щоб Гончар устигла. Мама плакала, казала, що ти його мати. А тато відповів, так усім краще: у пансіонаті ти нікого не впізнаватимеш, тобі буде добре й нам не заважатимеш. Потім мені сказав, якщо я хоч слово тобі скажу, планшет забере. Бабусю, я не за планшет боюся. Я боюся, ти мене забудеш. Правда, що ти перестанеш мене впізнавати?
Я так сильно притиснула слухавку до вуха, що стало боляче.
— Слухай мене, Павле. Я тебе впізнаю, завжди впізнаю. Ти Павло Миколайович Бондар, тобі вісім років. На лівій щоці в тебе родимка. У три роки ти з’їв цілу банку полуничного варення, потім тобі стало зле, а я співала пісеньку про жабку. Усе це я пам’ятаю. Чуєш мене? Пам’ять у мене чудова.
Він схлипнув, а потім тоненько захихотів крізь сльози.
— Про жабку пам’ятаю. Бабусю, я папір знайшов на холодильнику, тато тримає його під магнітом. Сфотографував. Куди тобі надіслати?
Я продиктувала електронну адресу, а він повторив її по літерах. Стало водночас смішно й боляче: восьмирічна дитина в туалеті, пошепки, приймає диктант у старої вчительки.
— Надіслав, бабусю, — сказав Павло. — Мені вже треба йти. Люблю тебе.
— І я тебе люблю, Павле.
Зв’язок обірвався, але я ще довго сиділа, слухаючи гудки. Потім увімкнула ноутбук. Лист уже був у пошті, до нього було додано три фотографії. Трохи нечіткі, під кутом, із пальцем біля краю кадру, проте прочитати текст було можна. Я надягла окуляри й узяла червону ручку.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Опасность!! Предупреждение !!