Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Літня жінка збиралася переїхати до сина, але незнайомка біля вокзальної каси попросила її не купувати квиток

Частина 11 з 16

28 жовтня. У вівторок жоден психіатр мене не оглядав. Я розмовляла з Галиною Степанівною й знайшла оголошення про продаж квартири. А висновок про порушення пам’яті вже існував — із підписом і печаткою, ще до того, як я взагалі ввійшла до будь-якої клініки.

Дату я обвела червоним, потім обвела ще раз. Поклала ручку й закрила обличчя руками. Сліз не було; я сиділа й дихала.

За спиною, на кухні, глухо прохрипіла зозуля — невпевнено, наче пригадала забуте. Лише раз. Віктор не встиг її полагодити, але вона все-таки подала голос. Мабуть, протяг. Мабуть.

Четвер почався для мене підйомом о шостій ранку. Я вмилася водою з холодного крана. Сніданку вперше за багато років готувати не стала: натомість налила собі кефіру в склянку, стоячи випила його й пішла до психоневрологічної клініки. Прийом там починався о 8:00.

Сіра двоповерхова будівля стояла за лікарнею, на околиці. Фарба облупилася, дашок над входом заіржавів. Раніше я тут не бувала, а замолоду побоялася б підійти. Тепер ішла асфальтованою доріжкою, несучи в сумці паспорт і червону ручку. Спокій був дивним — наче все життя я готувалася до іспиту, і нарешті настав час його складати.

Коваль прийняв мене без черги. Утомлений чоловік приблизно п’ятдесяти років, із рідким світлим волоссям, зачесаним назад, і глибокими складками біля рота.

— Я хочу пройти добровільне обстеження, — сказала я коротко, без емоцій. — Хтось має намір заявити, що я недієздатна.

— Зараз таких чимало, — відгукнувся він без подиву.

Він запитав моє ім’я, вік, сьогоднішній день тижня й що було в мене на сніданок. Попросив повторити п’ять слів, а через десять хвилин назвати їх із пам’яті. Потім попросив намалювати на аркуші циферблат і розставити стрілки на вказаний ним час. Я намалювала; він подивився й кивнув. Наступним завданням було рахувати від ста, щоразу віднімаючи сім.

— Я дійшла до двох. Продовжити до нуля?

— Досить, — сказав Коваль і вперше ледь усміхнувся.

Потім він запитав про те, що я нещодавно читала.

— Бунін. Оповідання про кохання.

— Що вам запам’яталося?

Я переказала «Холодну осінь». А коли він заповнював бланк, не втрималася й указала на помилку. Коваль подивився поверх окулярів, виправив написане й сказав, що давно в нього не було такої вдумливої пацієнтки.

Довідку, засвідчену синьою печаткою, мені видали через сорок хвилин. У тексті повідомлялося: «Не виявлено психічних розладів, які позбавляють здатності усвідомлювати значення власних дій і керувати ними». Під цим висновком було вказано дату й реєстраційний номер, стояв підпис. Я вчетверо склала довідку й дбайливо поклала її в синю папку, немов коштовність.

Із клініки я зателефонувала Наталії Денисівні. Вона підняла слухавку після першого гудка.

— Довідку отримали?

— Отримала.

— Чудово. Тепер, Ларисо Михайлівно, слухайте уважно. Лист онука я роздрукувала, зробила копії й передала поліцейському Андрієві Петровичу Савчуку. Учора ввечері ми поговорили. Він обережна, але порядна людина й погодився зайти до вас сьогодні о шостій вечора, на чай. Галину Степанівну я теж попросила прийти. Сама буду о п’ятій, із диктофоном. Записувати те, що відбувається у вашій квартирі, де господиня ви, законно. Микола неодмінно з’явиться. Учора ввечері Сергій, рієлтор, повідомив йому про дзвінок за оголошенням і запитання щодо власниці. Скасування довіреності вже внесене нотаріусом у Ручйовецьку до реєстру. Ті, хто її складав, теж туди заглядають, у них це звичка. Сьогодні син дізнається, що план руйнується. Люди, яким більше нічого втрачати, у такому становищі поспішають.

— Мені сказали, він приїде машиною. І з ним будуть двоє.

На секунду в слухавці стало тихо.

— Від кого ви це чули?

— Від однієї жінки.

— Зрозуміло. Я вже перестала дивуватися. Але дверей їм не відчиняйте, поки ми всі не зберемося у вас.

Я навела лад на кухні, вимила підлогу, перебрала документи в синій папці. Справ вистачило, але день однаково не закінчувався. Потім відчинила шафу й зняла з плічок улюблену сорочку Віктора — ту, у дрібну клітинку. Притиснула її до обличчя. Хвилину простояла так, перш ніж повернути на місце.

Після мого дзвінка Галина Степанівна прийшла з яблучним пирогом і в’язанням. Умостилася на кухні, наче ми збиралися лише попити чаю. Тільки спиці поспішали: у її руках вони миготіли помітно швидше, ніж зазвичай…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Очень понравился ваш рассказ! Эта история очень жизненная,нІзраїль

Опасность!! Предупреждение !!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики