Життя без прикрасО 17:00 з’явилася Наталія Денисівна. Разом із банкою м’ятних льодяників вона принесла диктофон — на вигляд простий брелок для ключів — і поклала його на полицю серед квітів.
Коли о пів на шосту подзвонили, я здригнулася. Наталія Денисівна показала жестом, що сама відчинить, підійшла до вічка. За дверима виявилася Ніна: знайома шаль із чорними трояндами, картата сумка, запах капустяного пирога. За руку вона тримала вчорашню дівчинку в гумових чоботях.
— Можна мені з вами посидіти? Не заважатиму? — запитала Ніна. — А це моя онучка, Катя. Вона тиха, клопоту не буде.
— Заходьте, — запросила я.
Ніна вибрала табурет у кутку. Катя видерлася поруч на підвіконня й почала з цікавістю розглядати герань. Галина подивилася на гостю, потім на мене; питати нічого не стала, лише присунула Ніні тарілку з пирогом.
Чотири жінки й дівчинка розмістилися на моїй кухні. У Наталії Денисівни був записник, у Галини — в’язання. Ніна дивилася у вікно. Я залишалася біля плити, тримаючись за її край: ноги погано слухалися, і відпустити опору я не могла.
О шостій вечора прийшов Андрій Петрович. Високий, худий, з густими вусами, у розстебнутій форменій куртці. Привітався, зняв кашкет і сів до столу. Я налила йому чаю.
— Ларисо Михайлівно, зараз я у вас у гостях, — пояснив він, беручи чашку. — Поки що немає ні заяви, ні порушення. Якщо знадобиться втрутитися, діятиму за законом.
— Розумію, — відповіла я.
Ми чекали. Маятник годинника із зозулею відстукував час; за вікном уже стемніло. Дрібний дощ і далі мрячив, а відбиття дворового ліхтаря тремтіло в калюжі.
О 18:40 по асфальту загуркотіли колеса. Підійшовши до вікна, я побачила білий фургон із червоною смугою на боці. Мигалка на даху не світилася. За ним у двір заїхав сірий позашляховик — той, що у вівторок стояв під моїми вікнами.
Із фургона вибралися двоє молодих міцних чоловіків. Сині куртки, короткі стрижки. В одного в руках була тека; другий зупинився поруч, широко розставивши ноги, як стоять охоронці. Із другої машини вийшов Микола: начищені черевики, темне пальто, букет хризантем.
Квіти.
Тепер я могла до подробиць уявити його на пероні великого міста: те саме пальто, та сама усмішка, той самий букет для мене. Мабуть, хризантеми потрібні були й тут — щоб люди бачили турботливого сина, який приїхав забрати хвору матір.
Слідом з’явилася Оксана. Невисока, світловолоса, у світлому плащі, з блідим заплаканим обличчям. Вона відчинила задні дверцята й вивела Павла. У червоній куртці, у шапці з помпоном він стояв біля машини й озирався.
— Господи, ще й дитину із собою привезли, — сказала позаду мене Галина.
— Двері відчините тільки після мого дозволу, — тихо попередила Наталія Денисівна й увімкнула диктофон.
Кроки гулко відлунювали на сходах, поки вони піднімалися на четвертий поверх. Потім потягнувся довгий наполегливий дзвінок. За ним — другий. Голос сина за дверима звучав бадьоро й лагідно.
— Мамо, відчиняй, це я! Приїхав тебе забрати. Ти ж так і залишилася без квитка.
Я подивилася на адвокатку й дочекалася її кивка. Андрій Петрович підвівся, нечутно перейшов у коридор і став там, де його не можна було розгледіти у вічко. Тільки тоді я відчинила.
— Вітаю, Миколо.
На майданчику син тримав квіти й усміхався мені найтеплішою своєю усмішкою. Але я дивилася на нього інакше. Ніби людина, яку роками бачиш поруч, раптом відступила вбік, і з цієї відстані стали помітні пласке обличчя й холодні, глибоко посаджені очі. Коли він нахилився для поцілунку, я відвернула голову.
— Мамо, що з тобою? — здивувався він. — Погано почуваєшся? Ми хвилювалися, ти вчора не подзвонила.
— Добрий вечір, Ларисо Михайлівно, — озвався один із чоловіків у синіх куртках. — Ми приїхали з центру «Теплий берег» на виклик вашого сина. Він розповів про ваш стан. За його словами, вам потрібна допомога.
— Заходьте. Можете не роззуватися, у мене холодна підлога.
Власний голос здивував мене спокоєм. Таким тоном я впускала до класу учнів, які запізнилися на урок.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Не хочеться вірити, але все можливо.
Опасность!! Предупреждение !!