Життя без прикрас— Дай мені телефон Наталії.
У середу вранці я прийшла до невеликого кабінету на другому поверсі колишнього будинку побуту. Під табличкою «Адвокат» висіла написана від руки записка: «Дзвінок не працює, стукайте голосніше». Я постукала голосніше.
Наталії Денисівні Ткач на вигляд було близько п’ятдесяти років. Невисока, огрядна, у темному брючному костюмі, з короткою стрижкою — наче волосся підстригали вдома, кухонними ножицями. Перед нею на столі стояли ноутбук, два телефони та скляна банка м’ятних льодяників. Вона слухала, не перебиваючи, лише брала з банки по одному льодянику. Поки я говорила, їх ставало дедалі менше.
Я почала з липневого приїзду. Розповіла про нотаріуса, про поцілунок у чоло, про те, як прибрала червону ручку назад у сумку. Потім — про оголошення, про Галину й запитання Миколи щодо моєї пам’яті. Про зустріч на вокзалі хотілося промовчати. Мені було соромно: доросла жінка, педагог із сорокарічним стажем, прийшла до адвокатки говорити про ворожку. Але я все-таки вийняла з кишені квиток і поклала перед Наталією Денисівною.
— Що це у вас?
— Мені його підклали. Навіщо — сама не знаю.
Вона двома пальцями взяла квиток, оглянула штамп, перевернула.
— 1987 рік. Чотирнадцять рублів вісімдесят копійок. — Вона ледь усміхнулася. — Тоді це було дорого. Ви його комусь віддавали?
— Ні.
— Поки нехай залишається у вас, — сказала вона, повертаючи квиток. — Речі, які вам навіщось підкладають, краще зберегти. Зазвичай згодом люди самі пояснюють, навіщо це зробили.
Майже двадцять хвилин я сиділа із сумкою на колінах, стискаючи її, поки Наталія Денисівна читала довіреність. Вона то хмурилася, то розгладжувала чоло, потім знову хмурилася.
— Ларисо Михайлівно, на жаль, тут усе грамотно складено. Це генеральна довіреність на розпорядження нерухомістю. Ваш син може вибрати будь-якого покупця, призначити будь-яку ціну й отримати гроші на будь-який свій рахунок. Ви самі дали йому таке право, тому потім він за це не відповідатиме. Підписували в нотаріуса добровільно, при здоровому глузді. Суд такого підпису недійсним не визнає.
Губи в мене затремтіли.
— Отже, він може продати квартиру, а я нічого не зможу…
— Продати може. Але поки не продав, і це головне. Судячи з оголошення, реєстрації ще не було, отже, час у нас є. Довіреність ви маєте право скасувати будь-коли, з власної волі. Пояснювати причину не потрібно. Нотаріус прийме заяву, внесе скасування до єдиного реєстру. Після цього оформити угоду за цією довіреністю вже не вдасться: і нотаріус, і реєстратор зобов’язані перевірити реєстр.
Вона відкрила на ноутбуці сайт служби реєстрації нерухомості.
— І це ще не все, — продовжила Наталія Денисівна. — Друге. Подамо заяву: реєструвати угоди з вашою квартирою лише за вашої особистої участі. Тоді навіть підроблених паперів буде недостатньо. Поки ви самі не прийдете з паспортом, реєстратор має відмовити. Це наш другий замок. Сьогодні поставимо обидва. Хто оформлював вам довіреність у липні?
— Шульга, на Пекарській.
— До неї не поїдемо. Вона місцева, спілкувалася з вашим сином. Я ні в чому її не звинувачую, але про наші дії має знати якомога менше людей. У сусідньому місті є нотаріус, з’їздимо разом.
Я кивнула. Трохи помовчала й поставила запитання, з яким промучилася всю ніч.
— Наталіє Денисівно, навіщо йому везти мене до великого міста? Якщо за довіреністю він і без мене може все продати, навіщо я йому там?
Відкинувшись у кріслі, вона взяла останній льодяник. У її погляді був жаль і ще щось, чого я спершу не зрозуміла. Потім зрозуміла — повага.
— Це слушне запитання. Спробуймо розібратися. Низька ціна потрібна, щоб швидко знайти покупця, та ще й не надто перебірливого. Але серйозний покупець усе одно захоче хоча б раз побачити власницю або поговорити з нею телефоном. Перевірити, чи жива вона, чи дієздатна, чи згодна продавати. Банки й страхові компанії теж остерігаються таких угод: літня власниця, довіреність на сина. Перевірки будуть. І якщо на дзвінок ви відповісте, що квартири не продавали й нічого не знаєте, угода зірветься.
— Виходить, мене треба прибрати з дороги, — промовила я. Власний голос здавався мені чужим.
— «Прибрати» — надто сильно сказано. Але потрібно, щоб ви не заважали й ніхто не міг звернутися до вас безпосередньо. Микола називав вам адресу заміського будинку?
— Ні. Казав, сама побачу.
— А фотографію кімнати з вікном у сад показував?
— Не показував.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Опасность!! Предупреждение !!