Життя без прикрасЇї квартира, 115-та, була просто під моєю, поверхом нижче. Ми років тридцять дружили, хоча збоку нас навряд чи назвали б подругами: ми завжди відчиняли одна одній двері. Галині Степанівні було сімдесят чотири роки; сорок років до пенсії вона пропрацювала медсестрою в районній лікарні. Худорлява, рухлива, з коротко підстриженим сивим волоссям, вона вміла сказати таке, що відповісти було нічого. За будь-якої погоди носила свій синій кардиган і знала все, що відбувалося в нашому під’їзді.
Після мого стуку двері відразу відчинилися — ніби Галина за ними й стояла.
— Заходь, Ларо. Пиріг саме вийняла. Чого ти така бліда?
Я сіла на кухні за стіл із картатою клейонкою. Усупереч ранковому рішенню мовчати, говорити почала відразу, без передмов. Сама не знала, чому саме це запитання попросилося першим.
— Галино, ти в нас усе помічаєш. Скажи, Микола приїжджав до мене в серпні? Не в липні, а вже після того приїзду?
Вона поставила переді мною чашку й пильно подивилася.
— Був він. Я тобі тоді не сказала: ти ж у кардіології лежала. Запасні ключі в мене взяв, я їх зберігала. Пояснив, що кран треба подивитися.
— Але в серпні я всього три дні в лікарні провела. Через серце.
— То я ж і кажу — три. А він на четвертий приїхав, ти вже додому повернулася. Хіба не пам’ятаєш?
Я розгубилася.
— Ні. До мене він не заходив.
— Заходив, Ларо. Я його бачила: пройшов повз мене, привітався, щось приніс. Побув у тебе й пішов. А надвечір ти сама до мене прийшла, про окуляри питала. Чи не бачила я їх. Це ж пам’ятаєш?
Окуляри я пам’ятала. І як спускалася до Галини, і як потім знайшла їх у себе на кухонному підвіконні. Сама туди поклала. Але між цими спогадами не було Миколи: ні його приходу, ні розмови з ним, нічого.
— Галино, — повільно промовила я, — я б не забула, що син приїжджав. Якби він був у мене, я б запам’ятала. Звісно, запам’ятала б.
Ложка в її руці зупинилася. Галина стиснула її й перестала розмішувати чай.
— Послухай, Ларо. Він тоді ще про дещо мене питав. Дивні запитання були. Я значення не надала: молодий, вітер у голові. А запам’ятала. Чи не помічала я, що ти плутаєшся, газ забуваєш вимикати або на вулиці губишся. Я йому відповіла: голова в тебе ясна, як шкільна дошка. Він кивнув, тільки мені здалося — розчаровано. Ніби не такої відповіді чекав. Потім запитав, чи можу я підписати папір, що бачила, як ти стала забудькуватою. Я відмовилася. Неправда це, навіщо я підписуватиму?
У мене запаморочилося в голові. Опускаючи чашку на стіл, я зачепила блюдце, і воно дзенькнуло.
— Галино, ти впевнена, що він саме цього просив?
— За кого ти мене маєш? — образилася вона. — Я двадцять років санітаркою в реанімації працювала, перш ніж медсестрою стала. І ще тобі скажу. Поки ти в кардіології лежала, приходила твоя дільнична, Раїса Андріївна. Їй Микола з великого міста телефонував, скаржився: мати по телефону його не впізнає, з пам’яттю погано. Раїса Андріївна мені каже: «Я Лару тридцять років знаю, нічого такого не було. А син наполягав, щоб я її до психіатра на обстеження направила. Думала, турбується про неї. Тепер уже не знаю».
Я довго не відповідала. Дощові краплі стукали по підвіконню. Галина витерла руки рушником і поставила ближче до мене тарілку з пирогом, але їсти я не могла. Мені хотілося знайти пояснення, за якого все це виявилося б непорозумінням. Микола далеко, не бачить мене щодня, от і тривожиться. Діти часом від тривоги починають телефонувати лікарям, наполягати на обстеженнях. Усе від любові.
А циганка могла побачити літню жінку з папкою й вигадати страшну казку, щоб потім запропонувати за гроші зняти зурочення. Вона, можливо, знайома з кимось із нашого під’їзду. Галина могла їй щось розповісти, або Олена з каси. Вокзал маленький, усі одне одного знають.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Опасность!! Предупреждение !!