Стримав її поступово, крок за кроком. І кожен крок коштував йому більше, ніж він розраховував. За два дні він поїхав у селище за лісом до колишньої доглядачки санаторного архіву Галини Федорівни Руденко, яка пропрацювала на кухні й у пральні санаторію майже 30 років і звільнилася роки три тому, за чутками, добряче посварившись із новим керівництвом.
Він привіз їй банку липового меду й коробку цукерок і просидів на її веранді майже дві години, перш ніж наважився спитати прямо. «Галино Федорівно, ви ж Марину Степанівну пам’ятаєте?» Стара подивилася на нього довгим, важким поглядом, відставила чашку. «Пам’ятаю».
«І те, що вона не втопилася, теж пам’ятаю. Тільки сказати не було кому й ні до чого — хто б повірив старій пралі проти господаря». «А розкажете мені?» Вона розповіла, як за місяць після похорону бачила її на власні очі, мигцем у вікні мисливського будинку за парканом, куди сама Галина Федорівна носила чисту білизну за розпорядженням Романа Кравченка для гостей.
Як її завжди просили не ставити запитань і добре платили за мовчання. Конверт зверху до зарплати, щоб язик не свербів. Як вона вела для себе, за старою звичкою господині, зошит обліку.
Скільки білизни видано, куди, коли, бо без папірця не працівник, а прислуга без рахунку. І в цьому зошиті за всі п’ять років так і лишилися записи. «Будинок за ставком, два комплекти».
Рік у рік, без перерви. Хоча офіційно в тому будинку давно ніхто не жив. «А Лідію Михайлівну, яка після вас там працювала, ви знаєте?» «Ліда — сусідка моя колишня, царство їй небесне», — сказала Галина Федорівна й перехрестилася.
«Померла позаторік, серце. Вона мені перед смертю багато чого розповідала. Усе каялася, що мовчала стільки років».
«Боялася господаря до тремтіння. Казала, приносила тій жінці книжки потайки, розмовляла з нею крізь щілину в дверях, щоб хоч хтось живий був поруч. А потім її звільнили в одну мить, без пояснень».
«І вона думала, що за ту доброту й поплатилася». «Зошит у вас зберігся?» — спитав Павло Андрійович, відчуваючи, як калатає серце. Галина Федорівна пішла до хати й винесла три списані дрібним почерком загальні зошити.
«Беріть. Я давно чекала, коли хтось спитає…»
