Дорога забрала сорок хвилин. Віктор зійшов на перехресті, не доїжджаючи кілометра до свого селища, щоб зрізати шлях через стару вирубку. Земля під ногами чавкала. Кожен крок давався важко — глина налипала на підошви важкими грудками.
Хвіртка його двору скрипнула сухою, незмащеною петлею. Двір зустрів звичною тишею. Тільки в сараї глухо переступала копитами по дерев’яному настилу Зірка, почувши кроки господаря. Віктор не пішов до хати. Він попрямував просто до господарської прибудови.
Усередині сараю було сутінково й тепло. Пахло сушеною конюшиною, парним молоком і деревною стружкою. У дальньому лівому кутку, за акуратно складеним штабелем березових дров, лежав старий точильний камінь, тріснутий навпіл. Віктор підійшов до нього, вперся чоботом у край і з зусиллям відсунув важке коло вбік. Земля під каменем була темніша й пухкіша, ніж на решті долівки.
Він опустився навколішки на холодну землю. Дістав із правої кишені латунну защіпку, поклав її поруч на дубову колоду. Потім почав методично розгрібати ґрунт голими руками. Земля забивалася під нігті. На глибині приблизно двадцяти сантиметрів пальці намацали щільний, пружний згорток.
Віктор витяг його на тьмяне світло, що падало з дверного отвору. Це було старе промаслене автомобільне дрантя, туго перев’язане товстим капроновим шнуром. Усередині лежав один загальний зошит у клітинку. Той самий, з написом «Облік. Виплати. Частки».
Три дні тому, витягнувши важку валізу, що смерділа гниллю, з глибокого яру, він довго сидів на поваленій березі. Він дивився на пластиковий пакет, усередині якого тьмяно блищав металевий браслет годинника вбитого бригадира лісопилки. Віктор добре пам’ятав вдову Соколова, її сіре, перекошене після тяжкого інсульту обличчя. Згадав, як місцевий дільничний, приходячи до неї, постійно відводив очі й смикав ґудзик на формі. Віктор не довіряв їм тоді. Не довіряв і тепер. Перед тим як вирушити до траси, щоб зробити дзвінок у районну чергову частину, він обережно витяг найнижчий зошит зі стосу й сховав його за пазуху.
Віктор розв’язав жорсткий капроновий вузол. Обкладинка зошита була з тонкого картону, потемнілого й розбухлого по краях від багаторічної сирості. Сторінки сильно пожовкли, злиплися, але синє чорнило кулькової ручки дивом не розтеклося. Він обережно, щоб не порвати крихкий папір, перегорнув першу сторінку.
Стовпчики рівних цифр. Дати десятирічної давнини. Списки з прізвищами. Поруч із прізвищем нинішнього голови районної адміністрації, Савельєва, стояли регулярні, великі суми. Навпроти дати зникнення бригадира Соколова, в самому низу сторінки, стояла коротка, підкреслена двома лініями позначка: “Питання вирішено. Лісосіка — Савельєву, частка — 30%”.
Віктор повільно закрив зошит. Ретельно загорнув його назад у промаслене дрантя, обмотав шнуром. Поклав згорток на дно високого металевого відра, що стояло в кутку, і щільно засипав зверху золотистим вівсом по самі вінця. Цього було недостатньо. Якщо Кузьмін або хтось із його людей зіставить дати й зрозуміє, що частини записів бракує, вони прийдуть з обшуком. І перевернуть тут усе до останньої дошки.
Він забрав латунну защіпку з колоди й опустив у кишеню. Метал знову звично відтягнув тканину.
З боку вулиці почувся рівний, низький гул потужного мотора. Пролунав гучний хрускіт гравію під важкими колесами. Мотор різко заглух. Голосно грюкнули дверцята автомобіля.
Віктор обтрусив землю з колін і вийшов із сараю. Біля його старого, похиленого дерев’яного штахетника зупинився чистий, блискучий свіжою фарбою темно-сірий позашляховик. Біля капота стояв чоловік у чорній шкіряній куртці й ідеально випрасуваних сірих штанях. У нього було гладко виголене обличчя з жорсткою лінією щелепи й коротка, майже армійська стрижка. Його черевики з гладкої шкіри дивно виглядали в сільському багні.
Віктор підійшов до хвіртки, але клямку відчиняти не став. Він зупинився по інший бік паркану, спираючись руками на мокрі дошки.
— Господар? — чоловік дістав із кишені запальничку, клацнув металевим коліщатком і прикурив тонку сигарету. Випустив густий струмінь диму просто в обличчя Вікторові.
Віктор промовчав…
