Він підвівся. Обійшов березу. Сліди роздвоєних копит вели просто до краю яру. Трава тут була прим’ята, зламані гілки чагарнику оголювали вологу білу деревину.
Віктор ступив униз. Чоботи відразу заслизнули по мокрій глині. Він уперся палицею в землю, щоб утримати рівновагу. Повітря в яру здавалося щільнішим, важчим. Пахло гнилим торішнім листям, грибницею й застійною водою.
Він спускався нижче, розсуваючи плечима колючі гілки. Шипи з сухим тріском дряпали брезент куртки. Внизу, у найвужчому місці яру, де старі корені дерев перепліталися, утворюючи природну загату, стояла корова. Вона не щипала траву. Вона опустила голову низько до землі й голосно, тривожно сопіла, роздуваючи ніздрі.
Віктор підійшов ближче. Бруд під ногами став рідким, затікаючи в тріщину лівого чобота. Він став поруч із твариною. Зірка відступила на крок, мотнувши рогатою головою.
Під виступаючим коренем величезного дуба земля просіла. Осінні зливи вимили частину ґрунту, оголивши предмет неприродно правильної форми. Віктор присів навпочіпки. З-під шару мокрої чорної землі стирчав кут. Темно-зелений, укритий бурими плямами багаторічної плісняви.
Віктор відклав палицю. Зняв праву рукавицю, оголивши загрубілу долоню, і сунув її в кишеню. Пальці торкнулися поверхні. Це була щільна, розбухла від води шкіра. Металева накладка на куті повністю заіржавіла, перетворившись на рудий лускатий наріст.
Він обхопив предмет обома руками й потягнув на себе. Ґрунт не піддавався. Корені дуба тримали знахідку міцно, мов лещата. Віктор дістав із чохла на поясі робочий ніж із широким лезом. Він почав методично підрізати дрібні корені й відкопувати землю довкола. Лезо шкребло по прихованому в глині камінню. Бруд забивався під нігті, бруднив манжети.
За п’ятнадцять хвилин монотонної роботи він зміг розхитати предмет. Бруд неохоче відпустив свою здобич, видавши вологий, хлюпаючий звук. Це була валіза. Стара, громіздка, з двома защіпками й товстою ручкою. Ручка відірвалася з одного боку, коли Віктор із силою смикнув валізу на себе.
Він витяг її на пожухлу траву. Валіза була важка. Неприродно важка для свого розміру. Усередині щось глухо, щільно перекотилося.
Віктор витер лезо ножа об штанину. Ліва защіпка згнила остаточно — вона розсипалася на руду труху під тиском леза. Права, масивна латунна, трималася міцно. Він вставив вістря ножа в зазор між замком і кришкою й навалився всією вагою. Метал скрипнув. Защіпка відскочила з різким клацанням, ударивши Віктора по кісточках пальців. Він відламав її, покрутив у руках і опустив у кишеню.
Кришка прилипла до основи. Віктор підчепив її пальцями й повільно потягнув угору. Петлі видали довгий, скреготливий звук.
Запах ударив першим. Різкий, нудотно-солодкавий запах застарілої крові, змішаний з ароматом сирості й замкненого простору. Віктор завмер, дивлячись на вміст.
Усередині не було ні старих речей, ні інструментів. На дні валізи лежав щільно згорнутий шматок брезенту. Він був укритий великими, потемнілими від часу жорсткими плямами. Поверх брезенту лежала стос загальних зошитів, ретельно загорнута в кілька щільних поліетиленових пакетів. Резинка луснула, щойно на неї впало денне світло.
Поруч із зошитами лежав щільний пластиковий пакет. Усередині було кілька паспортів. І годинник.
Віктор знав цей годинник. Масивний сталевий браслет, глибока подряпина на металі біля заводної голівки, тріснуте скло циферблата. Це був годинник бригадира лісопилки, Ігоря Соколова. Того самого Соколова, який, як усім оголосив дільничний десять років тому, зібрав речі, обчистив сейф підприємства й утік, покинувши дружину з хворою дитиною на руках. Вдова Соколова два роки оббивала пороги установ, вимагаючи поновити пошуки, аж поки не злягла з інсультом.
Віктор перевів погляд на зошити. На верхній обкладинці кульковою ручкою, рівним, педантичним почерком було виведено: «Облік. Виплати. Частки». Нижче йшли стовпчики прізвищ. Першим у списку значилося прізвище людини, яка нині займала просторий кабінет у районній адміністрації й щовесни перерізала стрічки на нових автобусних зупинках. Навпроти прізвища стояли суми.
Віктор повільно опустив кришку валізи. Він дістав із нагрудної кишені кнопковий телефон. Зв’язок на дні яру не ловив. Екран світився тьмяним світлом, показуючи “Немає мережі”.
Він підняв важку валізу за вцілілий край ручки.
— Пішли, — рівно сказав він корові.
Йому належало піднятися слизьким схилом і пройти три кілометри до селища, щоб зробити один дзвінок. Дзвінок, який привів його до цього кабінету з облізлою фарбою на стінах.
Кузьмін загасив сигарету в переповненій недопалками скляній попільничці. Попіл просипався на стіл.
— Ви ж розумієте, Мельник, — тихо, майже довірливо промовив слідчий, дивлячись на латунну защіпку, — що іноді старі речі мають залишатися в землі. Так для всіх безпечніше.
Віктор подивився на настінний годинник над дверима кабінету. Секундна стрілка завмерла, сіпаючись на одній цифрі. Механізм давно зламався, але ніхто не поспішав його лагодити.
Віктор вийшов із кабінету Кузьміна. Важкі дерев’яні двері, оббиті темно-коричневим шкірозамінником із мідними цвяшками, глухо грюкнули за спиною. У довгому вузькому коридорі районного відділення поліції пахло їдкою хлоркою, старим пилом і кислою капустою з їдальні на першому поверсі. Прибиральниця у вицвілому синьому халаті методично возила сірою ганчіркою по вищербленій плитці, залишаючи на підлозі мокрі, смердючі розводи. Віктор обережно обійшов брудну калюжу, намагаючись не скрипіти прохудженим лівим чоботом.
Він спустився стертими кам’яними сходами надвір. Небо затягло щільною свинцевою пеленою. Починав мрячити дрібний, колючий дощ, осідаючи крижаним пилом на обличчі. Повітря було просякнуте запахом мокрого асфальту, прілого листя й вихлопних газів від вантажівок, що проїжджали повз. Віктор засунув закоцюблі руки глибоко в кишені штормівки. Права кисть звично стисла латунну защіпку. Метал за час розмови в кабінеті нагрівся від тепла тіла. Віктор провів подушечкою великого пальця по нерівному, зубчастому краю зламу. Цей жест допомагав думкам вишикуватися в рівну лінію. Кузьмін валізу не віддасть. І ходу справі не дасть.
Діставатися додому треба було приміським жовтим ПАЗиком. Автобус стояв на кінцевій зупинці, важко тремтячи кузовом на холостих обертах. Двигун надсадно ревів. Віктор піднявся в салон, кинув жменю тьмяних монет у пластикову тарілку біля водія й пройшов на заднє сидіння. Усередині пахло соляркою, мокрою овчиною й застарілим перегаром. Він опустився на холодне сидіння з продавленим поролоном. Автобус сіпнувся й повільно покотився розбитою дорогою. Віктор дивився в мутне, засиджене мухами й укрите сіткою дрібних тріщин скло. За вікном тяглися одноманітні пейзажі: розкислі осінні поля з почорнілою стернею, голі, чорні лісосмуги, рідкісні бетонні зупинки з уривками вицвілих рекламних оголошень..
