Уночі він читав записник ще раз, уже уважно, сторінка за сторінкою. Дід писав коротко, але точно.
Кожен запис був датований, кожна сума підкріплена поясненням, звідки, куди, через кого. Вісім років роботи. Вісім років дід збирав це, не кажучи нікому ні слова, і Богдан уявляв, як це — носити в собі таке знання й мовчати.
Розуміти, хто тебе обкрадає, і при цьому всміхатися цій людині, бо час іще не настав. Дід був терплячою людиною. Терплячішою, ніж будь-хто з тих, кого знав Богдан.
Одна деталь у записнику зупинила його. На останніх сторінках, уже за кілька місяців до смерті, почерк став трохи менш рівним, не від хвороби, а від поспіху. Дід явно квапився записати те, що боявся не встигнути.
І там, на передостанній сторінці, була коротка нотатка: «Барин знає про чиновника більше, ніж показує. Бачив запис розмови. Тримає у Шрама. Це його страховка». Богдан перечитав це тричі.
Барин тримав на Гнатюка компромат. Тримав мовчки, як страховий поліс на випадок, якщо шанована людина одного дня вирішить позбутися міського партнера. І Барин, гучний і самовдоволений, якого всі вважали грубим знаряддям, насправді грав свою гру.
Тихо, по-своєму, не гірше за Романа. Це змінювало все. Богдан закрив записник і ліг.
У вікно дув теплий нічний вітер. Десь у порту низько загудів корабель, і цей звук прокотився над містом і стих. Богдан думав про те, що в нього тепер є три людини, кожна з яких боїться іншої й не знає цього достатньо добре.
Гнатюк боїться викриття. Барин боїться, що Гнатюк знає про його страховку. Роман боїться залишитися сам, без підтримки, якщо двоє домовляться проти нього.
Три людини, три страхи. І один маленький хлопець, якого всі бачили й ніхто не розглядав. Він заплющив очі.
Спати лишалося години чотири, не більше. Вранці восьмого дня його спробували купити. Це теж було передбачувано.
Спершу б’ють, потім, якщо не йдуть, пропонують гроші. Така логіка людей, які звикли, що світ ділиться на тих, кого можна залякати, і тих, кого можна купити. Людина Романа знайшла його біля причалу, де Богдан сидів на старому дерев’яному ящику й дивився, як розвантажують рибальський баркас.
Чоловік підійшов, сів поруч, запропонував сигарету. Богдан не курив і відмовився. Тоді чоловік сказав без передмов:
«Роман хоче поговорити. Сьогодні ввечері, без людей, спокійно». Богдан дивився на баркас.
З нього вивантажували ящики з рибою, і ящики ці були важкі, і двоє робітників тягли їх мовчки, без слів, бо слова тут були зайві. «Добре», — сказав Богдан. Зустріч була призначена в невеликому ресторані за два квартали від порту.
Богдан прийшов першим, вибрав стіл біля стіни спиною до цегли, обличчям до дверей. Роман з’явився через сім хвилин. Сам, без охорони.
Це теж був знак. Роман умів читати людей і зрозумів, що двоє за спиною справлять зворотний ефект. Вони говорили майже годину.
Роман замовив чай і рибу, говорив тихо й дивився просто. Він не погрожував і не обіцяв грошей прямо. Він міркував уголос.
Про те, що місто втомилося від невизначеності, що місце смотрящого не повинно пустувати, що людині ззовні тут закріпитися важко. «У вас немає бази, — говорив Роман, помішуючи чай. — Немає людей, немає зв’язків. Що б ви не знайшли, вам не буде на кого спертися».
Він дивився на хлоп’яче обличчя навпроти й читав його так, як умів читати обличчя, але прочитати не міг. «Я пропоную домовитися», — сказав він нарешті.
«Ви передаєте мені те, по що приїхали? Я даю вам частку й гарантію виходу. Це чесна пропозиція». Богдан їв рибу.
Риба була добра, смажена, з лимоном, і кухар тут явно знав свою справу. «Я подумаю», — сказав він. Роман кивнув.
Він очікував саме такої відповіді й був готовий чекати. Розумні люди вміють чекати, і в цьому вони з Богданом були схожі. Різниця була в одному.
Роман чекав чужого рішення, а Богдан уже прийняв своє. Але прийняв він його ще вранці того ж восьмого дня, невдовзі після розмови біля причалу й задовго до вечірньої зустрічі з Романом. Тоді Богдан пішов до Шрама. Це було найризикованіше з того, що він робив у місті…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
