Шрам, людина Барина для особливих справ, був непередбачуваний у тому сенсі, у якому бувають непередбачувані люди з коротким терпінням і довгими руками. Знайти його було неважко. Такі люди в провінційних портових містах не ховаються.
Вони живуть відкрито, бо відкритість — частина їхньої репутації. Шрам жив у приватному будинку на околиці, тримав двох собак і вранці пив каву на веранді. Богдан заздалегідь з’ясував його розпорядок.
Він прийшов уранці, коли собак іще тримали зачиненими. Став біля хвіртки. Шрам на веранді підвів голову, примружився.
Упізнав хлопчиська з клубу, того, якому велів забиратися з ринку. Його обличчя стало таким, яким стає обличчя людини, якій завдали легкої образи: не злим, а роздратованим.
— Ти що тут робиш? — спитав Шрам, ставлячи кухоль.
— Поговорити прийшов, — сказав Богдан через хвіртку. Він стояв спокійно, руки вздовж тіла, голос рівний.
— Сам, без людей, п’ять хвилин.
Шрам дивився на нього секунд десять, потім підвівся, відчинив хвіртку. Не тому, що злякався чи поважав, а тому, що цікавість у таких людей іноді переважає обережність. Вони сіли на веранді.
Шрам не запропонував кави. Він сидів, широкий, у розстебнутій сорочці й дивився на хлопця з хлоп’ячим обличчям так, як дивляться на річ, що стоїть не там, де треба. Богдан не став гаяти часу.
— Ви тримаєте дещо для Барина, — сказав він. — Запис розмови. Це його страховка на випадок, якщо Гнатюк вирішить його позбутися.
Він дивився просто в обличчя Шрамові.
— Гнатюк уже прийняв рішення. Просто ви про це ще не знаєте.
Шрам не ворухнувся. Але щось у ньому змінилося. Ледь помітно, як змінюється повітря перед грозою.
— Звідки ти знаєш про запис? — спитав він тихо. Дуже тихо.
Так, що стало зрозуміло: це справжнє запитання, не риторичне.
— Бо дід Степан знав усе, — сказав Богдан. — І дещо з того, що він знав, тепер знаю я.
Пауза була довга.
За парканом один із собак уловив якийсь звук і коротко загавкав, потім замовк. Шрам дивився на хлопця й думав. Думав повільно, але Богдан умів чекати.
— Чого ти хочеш? — спитав нарешті Шрам. — Нічого від вас, — сказав Богдан. — Я хочу, щоб Барин знав правду про Гнатюка.
— Усю правду. Не завтра, сьогодні. Решту він вирішить сам.
Шрам дивився на нього ще кілька секунд, потім узяв кухоль із кавою й відпив.
— Іди, — сказав він.
Богдан підвівся, застебнув вітрівку.
Уже біля хвіртки він почув за спиною:
— Ти хто такий насправді?
Він обернувся, подумав.
— Мовчун, — сказав він.
Шрам завмер із кухлем у руці. На його обличчі щось відбувалося. Та сама секунда, коли людина перебирає в пам’яті все, що чула про це ім’я, і розуміє, що хлопець із кухлем пива в клубі й ім’я, яке знають від одного краю країни до другого, — це одне й те саме…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
