Гнатюк, вочевидь, відповідав спокійно. Такі люди не зриваються по телефону. Але ця розмова зрушила щось у конструкції, яку Гнатюк вибудовував роками.
Бо Барин, вимовляючи погрозу вголос, переходив межу. Після цієї межі вже не можна було робити вигляд, що все гаразд. Роман дізнався про цей дзвінок через своїх людей о четвертій годині.
Роман умів чути те, що не призначене для його вух, і за роки в місті вибудував досить тихих каналів. Дізнавшись, він провів годину у своєму офісі за зачиненими дверима. Щонайменше двоє співробітників бачили, що шефа краще не турбувати.
Потім вийшов, спокійний, з обличчям людини, яка прийняла рішення. Богдан у цей час ішов до Остапа Григоровича. Він ніс старому важку рибу з ринку, загорнуту в газету, і думав, чи правильно називати те, що він робить, справедливістю.
Справедливість — гарне слово. Але те, що він запустив, — це не суд і не закон. Це нацьковування.
Він узяв страхи трьох людей і спрямував їх одне на одного, як дзеркала, у яких кожен бачить не власне відображення, а чужу загрозу. Дід, мабуть, зробив би інакше. Дід пішов би до людей, які мають розбирати такі справи за законом.
Він вірив у це, у закон, у правильний шлях, у те, що якщо принести правду туди, куди належить, вона спрацює. Дід помилився і за цю помилку заплатив. Богдан не вірив у закон так, як вірив у нього дід.
Він вірив у людей, у те, що кожна людина в потрібний момент діє у своїх інтересах. Це не цинізм. Це просто досвід 20 років життя у світі, де правила пишуть ті, кому вигідно.
Богдан використав чужі страхи й чужу жадібність як зброю. Він змішував правду з розважливим блефом і показував кожному саме ту частину картини, яка найсильніше била по його страху.
Розв’язка прийшла раніше, ніж він розраховував.
Майже на добу. Остап Григорович відчинив двері, впустив його на кухню, прийняв рибу й поставив чайник. Вони сиділи мовчки кілька хвилин.
Старий умів мовчати так, що мовчання не тиснуло, а, навпаки, давало місце подумати. Потім Остап Григорович сказав, дивлячись у вікно:
— Сьогодні вранці біля нашого будинку стояла машина. Години півтори. Потім поїхала.
Богдан поставив склянку.
— Колір?
— Темно-синя, без номерів спереду.
Богдан кивнув. Без номерів спереду — це не Барин і не Роман.
У людей Гнатюка була звичка лишати на стоянці машини без передніх номерів — старий спосіб ускладнити впізнання за вуличними камерами. Отже, Гнатюк знає, де він ночує.
Отже, молодий чоловік в акуратному костюмі попрацював краще, ніж здавалося. Отже, часу немає зовсім. Він подзвонив Оксані.
Вона взяла слухавку після четвертого гудка. Голос був напружений.
— Конверт отримали? — спитав він.
— Так, — сказала вона.
— Ви вирішили, що робити?
Мовчання секунд п’ять.
— Так, — сказала вона знову.
Тим самим голосом, яким говорять, коли рішення далося важко, але його прийнято.
— Зробіть це сьогодні, — сказав Богдан. — Не завтра. Сьогодні ввечері.
Ще одна пауза.
— Я розумію, — сказала Оксана, і голос у неї був уже інший, не наляканий, а зібраний.
Тоді, після попередження, вона дісталася додому без пригод. Тепер загроза стала явною і дісталася вже до Остапа Григоровича. Він поклав слухавку й подивився на старого.
Той протирав блюдце рушником і робив вигляд, що не слухав.
— Вам теж краще сьогодні переночувати в сусідів? — спитав Богдан.
Остап Григорович підвів очі.
Подивився на молодого гостя спокійно, без здивування. «У Галини Романівни, чи що? — спитав він. — Вона давно кличе повечеряти».
«От і сходіть», — сказав Богдан. Старий підвівся, зняв із вішалки куртку. Перед тим як вийти, він обернувся.
«Ти схожий на нього, на Степана. Не обличчям, ні. Ось тут». Він показав на груди.
«І тут теж», — додав він і показав на голову. Потім вийшов і зачинив за собою двері. Богдан лишився сам у квартирі серед запчастин і старих інструментів.
Він сидів за кухонним столом і чекав. Чекати було найважче з усього. В очікуванні не можна діяти, не можна думати продуктивно.
Можна тільки сидіти й слухати звуки: як капає водопровідний кран, як десь угорі ходять сусіди, як за вікном проїжджає рідкісна машина. Він думав про Шрама, який дізнався його ім’я й завмер із кухлем кави. Думав про Романа, який замовив чай і рибу та говорив так, як говорять із рівним, не знаючи, з ким розмовляє.
Думав про Гнатюка в машині із запиленим склом, який назвав його «розумним хлопчиком» і отримав відповідь, якої не чекав. Думав про Оксану, яка боялася вже кілька тижнів і все одно приходила на роботу й не віддала записник, хоча могла віддати, просто щоб її лишили в спокої. Дід виростив хорошу онуку.
Дід узагалі вмів розгледіти в людині те, чого та сама в собі не бачила.
О дев’ятій вечора у двері постукали. Богдан стояв у коридорі біля стіни збоку від дверей і слухав.
Стукнули один раз, коротко. Так стукають люди, які не чекають, що їм не відчинять. Він відчинив…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
