На порозі стояв Даня, один із людей Барина, що сиділи за столом у клубі тієї першої п’ятниці. Не Шрам, не старший — просто один із тих, що сміялися, коли хлопчиська попросили пересісти. Молодий, років двадцяти восьми, з тривожним обличчям, у якому зараз не було нічого загрозливого.
Було інше, той вираз, з яким приходять люди, яким треба щось сказати і які не знають, як почати.
— Я сам, — сказав він одразу. — Без людей. Барин не знає, що я тут.
Богдан відступив від дверей. Даня увійшов, озирнувся, лишився стояти біля порога.
— Сьогодні вночі буде погано, — сказав він. — Барин домовився з людьми Гнатюка. Попри сварку, вони вирішили спершу прибрати спільну небезпеку. Вони думають, що ти десь тут.
Він ковтнув.
— Шрам сказав їм адресу цієї вулиці. Більше я нічого не знаю.
Богдан дивився на нього.
— Навіщо ти прийшов?
Даня дивився вбік, на старі інструменти на полиці, потім сказав:
— Я не наймався на такі справи. Ринок — це одне, а це інше.
Він м’явся, добираючи слова.
— Шрам сказав, що ти Мовчун. Я не знаю, правда це чи ні, але навіть якщо неправда, ти прийшов сюди сам і кілька днів ходиш містом, і тебе не взяли. Значить, щось знаєш.
Він нарешті подивився просто.
— Я хочу вийти з цього. З усього. Скажи, як?
Богдан подумав кілька секунд, потім сказав:
— Вийди з міста на три дні. Є куди?
— Мати в іншому приморському місті.
— Поїдь до матері. Просто зараз. Повернешся — все буде інакше.
Даня кивнув, ніби чекав саме цього, простого, конкретного.
Людині, яка втомилася, не потрібні складні рішення. Їй потрібна одна проста дія, яку вона може зробити просто зараз. Він пішов.
Богдан зачинив за Данею двері, взяв телефон і вийшов.
Те, що відбувалося в місті того вечора, Богдан спостерігав частково й дізнавався потім по частинах від різних людей у різний час. Оксана Левченко о пів на дев’яту вечора передала конверт із документами до редакції обласної газети.
Не до місцевої міської, а до обласної, яка базувалася за дві години їзди. Редактор, якому вона подзвонила заздалегідь, був знайомий їй з інших справ. Він кілька років тому писав матеріал про її діда, коли той ще працював, і дід відгукувався про нього з повагою.
Редактор приїхав сам, особисто, і забрав конверт разом з усними поясненнями Оксани, яка говорила спокійно й чітко, як говорить людина, що давно готувалася до цієї розмови й тільки чекала моменту. Виписки із записника пішли ще далі. Богдан через ту саму людину, якій подзвонив уранці з таксофона, передав їх до прокуратури сусіднього регіону.
Не місцевої, не обласної. Туди, куди руки Гнатюка принципово не дотягувалися, бо в нього не було там своїх людей, а вибудовувати їх у нього не вистачило часу чи інтересу. Ніхто не будує укріплень там, де не чекає загрози.
Оригінал записника лишився в Богдана у внутрішній кишені. О десятій вечора Барин дізнався, що матеріал пішов у газету. Це сталося швидше, ніж мало б…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
