У нього були свої люди в обласному центрі, і один із них виявився досить спритним, щоб подзвонити в потрібну хвилину. Барин відреагував так, як реагував завжди, — одразу й гучно. Він подзвонив Гнатюкові й сказав, що все вийшло з-під контролю і що це наслідки обережності Гнатюка, бо треба було діяти раніше.
Гнатюк, вочевидь, сказав щось холодне, бо за кілька хвилин люди Барина й люди Гнатюка, які ще годину тому мали діяти разом, почали діяти нарізно. Роман у цей час сидів у своєму офісі й чекав результатів. Коли йому доповіли, що двоє партнерів розсварилися і що матеріал уже в редакції, він зробив саме те, що мав зробити розумний чоловік у такій ситуації.
Подзвонив своєму адвокатові й домовився про зустріч на ранок. Роман умів читати момент, коли вигідніше опинитися спостерігачем, ніж учасником. Приблизно о пів на одинадцяту ночі три машини приїхали до будинку Остапа Григоровича.
Богдана там не було вже півтори години. Він стояв на набережній біля того самого парапету, де сидів уранці. Нічне море було чорне й тихе, а вогні портових кранів відбивалися у воді довгими тремтливими стовпами.
Він стояв і думав про те, що зробив усе, що міг, і що тепер не можна було ні додати, ні прибрати. Механізм запущено, колеса крутяться, і те, що буде далі, вже не залежить від однієї людини. Це було дивне відчуття.
Ні полегшення, ні тріумфу. Щось схоже на порожнечу, яка буває після довгої й важкої роботи, коли інструмент опущено і тиша навколо здається незвично гучною. Телефон у нього задзвонив об одинадцятій.
Незнайомий номер. Він відповів.
— Молодий чоловіче, — сказав голос Гнатюка.
Спокійний, рівний, з тією ж батьківською інтонацією, що й у машині. Ніби не сталося нічого. Ніби біля будинку Остапа Григоровича незадовго до цього не стояли три машини.
— Ви виграли раунд. Вітаю.
Богдан мовчав. Слухав шум моря й голос Гнатюка, які звучали одночасно.
— Але ви розумієте, — вів далі Гнатюк, — що це не кінець. Газета надрукує. Буде галас. Потім галас стихне. Потім щось розглянуть, щось закриють. Я досвідчена людина. Я таке переживав.
Пауза.
— А от ті, хто поруч із вами, не завжди переживають.
Богдан думав про Оксану, про Остапа Григоровича, про Даню, який зараз, мабуть, уже сідає в нічний автобус до іншого приморського міста.
— Леоніде Васильовичу, — сказав він тихо. — Ви щойно зробили помилку.
— Яку ж?
— Подзвонили мені. Ви щойно самі підтвердили погрозу. Якщо зі мною або з кимось поруч щось станеться, відомості негайно підуть далі. Ви дуже досвідчена людина, Леоніде Васильовичу. Але ви подзвонили людині, яку вважаєте хлопчиком, і сказали їй речі, яких розумна людина не каже телефоном на незнайомий номер.
Довга пауза. Потім Гнатюк сказав дуже тихо:
— Хто ви?
— Мовчун, — сказав Богдан.
І поклав слухавку. Він стояв над морем ще хвилин двадцять…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
