Потім пішов. Нічне місто пахло морем і мокрим асфальтом, як у перший ранок, коли він зійшов із потяга. Запах не змінився.
Місто зовні виглядало так само, але всередині щось зсунулося. Не різко, не з гуркотом, а повільно, як зсувається ґрунт, який довго підточувало знизу. Він знайшов цілодобову їдальню за три квартали від порту, замовив чай і сів біля вікна.
Чай принесли гарячий, у великому кухлі, і Богдан тримав його в долонях і грів пальці, хоча надворі було тепло. Просто іноді руки холонуть не від холоду. Він думав про діда.
Про те, яким той був останніми роками — обережним, тихим, із короткими дзвінками й рідкісними зустрічами в людних місцях. Вісім років він ніс це знання в собі. Вісім років записував, датував і звіряв.
І все це зберіг у маленькому чорному записнику, а потім сховав там, де й належить. У тому місці, яке за своєю природою призначене для зберігання чужих історій. Бібліотека.
Авжеж. Куди ще йти зі старою правдою, яка має дожити до того, хто її прочитає. Дід не помилився в тому, що варто накопичувати.
Він помилився тільки в тому, що спробував нести це сам, до людини, якій довіряв. Довіра — це не слабкість, але її треба давати з розумом. Богдан відпив чаю.
За вікном пройшла молода пара. Вони сміялися з чогось, тримаючись за руки. Він провів їх поглядом і подумав, що ось вони, ті самі люди, які просто живуть у місті й хочуть жити нормально. Вони не знають ні про Гнатюка, ні про Барина, ні про общак, який вісім років ішов повз.
Вони просто йдуть кудись уночі й сміються. За це теж платили ті, кого не питали. Завжди.
Уранці дванадцятого дня в місті сталося кілька речей одночасно. Барин рано-вранці виїхав із міста. Тихо, без охорони, однією машиною.
Куди саме, стало відомо пізніше. Він поїхав не ховатися. Він поїхав до свого адвоката, і розмова в них була довга.
Барин був людиною, яка йшла напролом, але він не був дурним. Він зрозумів, що матеріал у газеті й у прокуратурі означає одне — перший, хто прийде й заговорить сам, опиниться в кращому становищі, ніж другий. Барин не збирався бути другим.
Роман на цю годину вже зустрівся зі своїм адвокатом. Він подзвонив також у дві інші точки — в область і в сусідній регіон, туди, де в нього були свої тихі канали.
Офіційно Роман тримався позиції спостерігача: не брав участі в жодних протиправних діях, давно мав сумніви щодо надійності партнерів і готовий сприяти. Це була його природа — знаходити найбезпечніше місце в будь-якій конфігурації. Він знайшов його і тут.
Гнатюк не дзвонив. Це було промовистіше за будь-який дзвінок. В обласній газеті матеріал узяли в роботу.
Редактор подзвонив Оксані о 8 ранку й сказав, що питання погоджене з головним редактором і що вихід буде в найближчому номері. Оксана, вочевидь, подякувала й поклала слухавку. Потім, мабуть, довго сиділа й дивилася в одну точку.
Так буває, коли робиш щось важливе й розумієш тільки потім, наскільки важливим воно було. Богдан дізнався про цей дзвінок від самої Оксани. Вона подзвонила йому о 9 ранку.
Голос у неї був інший — не напружений, як раніше, а просто живий. «Усе йде», — сказала вона. «Я знаю», — сказав він.
Пауза. «Ви коли їдете?» — спитала вона. «Сьогодні», — сказав він.
Ще одна пауза, трохи довша. «Приходьте попрощатися», — сказала вона. Він прийшов до бібліотеки о 10…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
