Вона була за стійкою, і коли він увійшов, подивилася на нього так, як дивляться на людину, яку знають набагато довше за дванадцять днів. Він поклав на стійку записник. «Його має зберігати родина», — сказав він.
Оксана взяла записник у руки, потримала, провела пальцем по коленкоровій обкладинці. «Він, мабуть, сам його колись купив, — сказала вона тихо. — Я пам’ятаю, у нього таких було кілька».
Вона підвела очі. «Ви зробили те, що хотіли?» Богдан подумав секунду. «Запустив те, що мало бути запущене», — сказав він.
«Далі мають працювати інші, ті, чия це робота». «А якщо не працюватимуть?» «Працюватимуть», — сказав він. «Тепер це їм вигідно».
Вона дивилася на нього. «Це цинічна відповідь». «Це чесна відповідь», — сказав він.
Оксана кивнула, потім сказала те, чого він не очікував: «Дід розповідав про вас. Трохи. Казав, що був один чоловік, якому він допоміг колись давно. Казав: „Я не знаю, чи пам’ятає він, але якщо пам’ятає, то прийде, коли буде треба“».
Голос у неї трохи здригнувся, лише ледь-ледь.
— Він був упевнений у цьому, — додала Оксана. Богдан мовчав. У бібліотеці було тихо, горіла лампа на стійці, і запах старого паперу та мастики був таким самим, як уперше.
Постійним, незайманим, як буває в місцях, які змінюються повільно й не питають дозволу. «Скажіть мені одну річ, — сказала Оксана. — Ви вважаєте, що вчинили правильно? З усім цим?» Він подумав.
По-справжньому подумав, а не шукав потрібну відповідь. «Правильно — це коли точно знаєш заздалегідь, як має бути, — сказав він нарешті. — Я не знав. Я робив те, що вмів, із тим, що було. Це не те саме».
Оксана дивилася на нього довго.
Потім кивнула. Не як знак згоди, а як знак того, що почула. «До побачення», — сказала вона.
«До побачення», — сказав він.
На кладовище він прийшов за годину до потяга. Могила діда була в дальній частині, під старим ясенем, на кладовищі, де ховали мешканців старої портової частини міста.
Скромний камінь, ім’я, дати. Не було жодних зайвих слів. Дід не любив зайвих слів.
Богдан постояв біля каменя. Поклав руку на теплий граніт. У тіні ясеня було прохолодно, і повітря тут пахло травою й землею, не морем, хоча море було за три квартали.
Він не говорив уголос. Він думав про те, що 24 роки тому старий увійшов у темний підвал і сказав: «Облиште хлопця». І жодного разу за ці 24 роки не попросив за це нічого.
Жодного разу не нагадав. Жодного разу не подзвонив і не сказав: «Ось, пам’ятаєш, я тебе тоді». Просто жив своїм життям у своєму місті й іноді дзвонив коротко й говорив мало.
І носив у собі знання про те, що за ним стежать, і що одного дня це знання треба буде передати. І вибрав передати його саме йому. Богдан думав про те, чи виправдав він цей вибір.
Не тактично — це інше питання. А по-людськи? Чи правильна він людина для того, що зробив? Чи мав він право використовувати страхи Барина й Романа, нацьковувати їх, спрямовувати події в місті, яке було йому чужим? Чи мав право наражати на небезпеку Оксану, Остапа Григоровича, Даню? Він не знав відповіді. Чесно, по-справжньому, не знав.
Знав тільки одне. Якби він не приїхав, дідовий записник лишився б лежати за підшивкою 1987 року, і рано чи пізно хтось знайшов би його під час ремонту або списання й викинув, навіть не відкривши. І тоді вісім років тихої, акуратної, методичної роботи старої людини перетворилися б просто на стос списаного паперу.
На ніщо. Він прибрав руку з каменя, подивився на ім’я. «Я постараюся», — сказав він тихо.
Уголос, хоча навколо нікого не було. Потім розвернувся й пішов до виходу. Потяг стояв на пероні десять хвилин…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
