Сніг перетворився на важку сіру кашу. Він сповзав із даху дому пластами, оголюючи стару дранку. У повітрі стояв густий, липкий запах прілої хвої й мокрої землі. Березень прийшов раптово, принісши з собою не тепло, а сиру, пронизливу до кісток вогкість.
Ведмежа, якого Марія назвала просто Малюком, важило вже майже п’ятнадцять кілограмів. Воно більше не вміщалося в картонній коробці. Його новою домівкою став відгороджений куток у сінях, застелений товстими шарами сухої соломи й старими мішками з-під вівса.
Віктор увійшов до сіней, несучи в руках важке пластикове відро з дрібною річковою рибою. Запах тельбухів миттю заповнив тісний простір. Малюк одразу підвівся на задні лапи, дряпаючи кігтями обтесані колоди стіни. Звук був сухий і різкий, як робота напилка по металу.
Віктор поставив відро на підлогу. Він не простягав руки, щоб погладити звіра. Він знав: це вже не той замерзлий клубок шерсті з червоної ковдри. Це був хижак. Його рухи стали швидкими, смиканими, сповненими прихованої сили.
Марія вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. Вона тримала ту саму скляну пляшечку. Жовта гумова соска на ній остаточно стала непридатною. Вона була вся в дрібних дірочках від зубів, деформована й липка, попри постійне миття.
— Він майже не бере молока, Вітю, — тихо сказала вона. — Тільки рибу. Учора він прокусив мені чобіт. Просто грався, але наскрізь.
Віктор промовчав. Він узяв зі столу пляшечку й задумливо покрутив її в руках. Жовта гума була єдиним, що пов’язувало цього звіра з їхнім домом. Символом їхнього добровільного полону.
Тишу порушив далекий, надривний рев потужного двигуна. Звук ішов з боку старої просіки, якою взимку майже не користувалися. Віктор завмер. Він упізнав цей характерний низький рокіт — так працював форсований дизель важкого позашляховика.
Він повільно поклав пляшечку на полицю поруч зі старими гасовими лампами. Підійшов до вікна й трохи відсунув край щільної фіранки. Брудною колією, розбризкуючи сіру рідоту, котився темно-зелений «Патріот» з емблемою лісового нагляду на дверцятах.
Машина зупинилася біля самих воріт, перегородивши виїзд їхньому старому УАЗу. Двигун заглух не відразу, випустивши в сире повітря хмару сизого, смердючого диму. Із салону вийшли двоє.
Інспектор Кузьмін був у новенькому камуфляжі, який ще не встиг вигоріти на сонці. Його напарник, молодий хлопець із коротким їжачком світлого волосся, тримав у руках довгий планшет для паперів. Вони не квапилися. Кузьмін методично оббив брудні чоботи об низенький парканчик, перш ніж штовхнути хвіртку.
Віктор вийшов на ґанок. Він не вдягнув куртки, лишившись у самій фланелевій сорочці. Холодний вітер миттю пробрався під тканину, але чоловік навіть не здригнувся.
— Здоров, Савельєв, — Кузьмін зупинився за три метри від сходів. — Далеко забрався. Ледве проїхали низиною…
