— Матір убили браконьєри біля моєї ділянки. На позашляховику. В інспекторів нагляду точно такі самі шини на службових машинах, — рівним, глухим голосом відповів Віктор. — Вони його присплять або продадуть на притравку того ж дня. Немає в них жодних державних притулків для ведмежат.
Бондаренко важко зітхнув і сів назад за свій стіл. Він відчинив скрипучу верхню шухляду й дістав чистий стандартний бланк із синьою печаткою.
— Я тобі нічого не казав. Випишу довідку на цуценя кавказької вівчарки. Цього вистачить для проїзду в поїзді чи автобусі. Але довго ти його в селі не сховаєш. Сусіди побачать, або лісники самі швидко донесуть.
Віктор склав хрусткий аркуш учетверо й прибрав до внутрішньої кишені куртки. Він обережно підняв кошик за пластикові ручки.
— У мене немає близьких сусідів. А з інспекторами я сам говоритиму.
Увечері вони сиділи на маленькій кухні свого зрубного дому. Марія методично втирала в прокушену соску харчову соду, відчищаючи в’їдливі залишки молока. Віктор зосереджено чистив розібрану рушницю шматком промащеного ганчір’я. У повітрі пахло збройовим мастилом.
На столі лежала офіційна відповідь із регіонального Департаменту природокористування. Листа привіз ранковий листоноша. На білому аркуші формату А4 було надруковано короткий, сухий текст: «Розгляд заявок від фізичних осіб на створення приватних реабілітаційних центрів для диких тварин тимчасово призупинено».
Марія відклала чисту жовту соску на сухий вафельний рушник. Вона подивилася на розібраний затвор у руках чоловіка. Бюрократична система почала повільно, але невблаганно стискати довкола них своє холодне сталеве кільце…
