Так Оксана й виросла — красивою, вередливою, звиклою отримувати все, чого захоче. Хлопцями вона крутила легко, не надто замислюючись над чужими почуттями. Заміж вийшла вдало, за мірками тих, хто вважає удачею гроші й гучне весілля. Урочистість влаштували таку, що про неї ще довго говорили знайомі. А за рік Оксана народила близнючок.
І отут її життя, здавалося, зламалося зсередини. Вона не уявляла, що робити з двома немовлятами. Одну дитину вона ще могла прийняти в уяві, а двоє здавалися їй покаранням. Спершу вона намагалася залишити одну дівчинку в пологовому, але батьки й чоловік умовили забрати обох. Потім Оксана то плакала, то злилася, то кричала, що «двох не просила». Її лякали однакові обличчя, два плачі одразу, дві колиски, дві маленькі залежності від неї.
Прийомні батьки, сподіваючись допомогти, відкрили їй правду. Розповіли, що вона сама була з двійні, що десь живе її сестра, і, можливо, в тієї колись теж з’являться близнюки. Вони думали: родинна історія примирить Оксану з доньками. Вийшло навпаки. Оксана замкнулася, ніби її обдурили двічі: спершу приховавши минуле, потім повернувши його в найневідповідніший момент. Вона змусила чоловіка найняти няню й майже перестала підходити до дітей.
Потім почалися гулянки, пізні повернення, сварки. Оксана розлучилася, розірвала стосунки з чоловіком і віддалилася від прийомних батьків. Вона хотіла відрізати від себе все, що нагадувало колишнє життя. Невдовзі поруч із нею з’явився інший чоловік — ще багатший, ще жорсткіший, ще байдужіший. Чужі діти йому були не потрібні. Близнючок він називав насмішкувато, ніби вони були кумедною помилкою природи, а не живими маленькими людьми. Він прямо дав зрозуміти: хочеш бути зі мною — позбудься зайвого тягаря.
Далі Назарові вже не треба було багато доказів. Усе складалося надто ясно. Оксана вивезла дівчаток у ліс, залишила неподалік від табору і, ймовірно, розраховувала, що їх знайдуть чужі люди. А якщо не знайдуть — вона все одно поїхала.
Коли Назар розповів Мирославі, та довго мовчала. Їй було важко прийняти, що її сестра, хай майже незнайома, могла виявитися такою жорстокою. Але факти не залишали місця м’яким поясненням.
— Ми повинні залишити дівчаток, — сказала вона нарешті.
— Я сам про це думаю, — відповів Назар. — Тільки не можна, щоб вони жили в нас без документів. Рано чи пізно хтось спитає, хто ми їм такі.
Треба було оформлювати опіку. Але тут виникла нова біда: Мирослава все ще вважалася тяжкохворою. Соціальна служба навряд чи з радістю передала б двох маленьких дітей жінці, яка зовсім недавно не вставала з ліжка, і чоловікові, змушеному працювати в місті з ранку до ночі. Якщо справа піде грубо, дівчаток можуть забрати в дитячий заклад, а цього Назар із Мирославою боялися найбільше.
Залишався проміжний шлях — довіреність від матері. Такий документ батьки оформлюють, коли відправляють дітей із родичами надовго: до бабусі, тітки, в інше місто. Його можна зробити в нотаріуса на тривалий строк, і тоді дорослий, на якого оформлено папір, отримує право представляти інтереси дітей, вирішувати питання з лікарнею, навчанням, документами. Для Назара й Мирослави це було б порятунком.
Але Оксана мала сама погодитися. А отже, з нею треба зустрітися. Мирослава цієї зустрічі боялася. Не через свою хворобу і не через те, що сестра побачить її слабкою. Її відштовхувало інше: вона вже знала від дівчаток, скільки байдужості й брудних сцен їм довелося бачити поруч із рідною матір’ю. До того ж вона розуміла: Оксана, найімовірніше, вимагатиме грошей. А якщо раз дати їй велику суму за спокій дітей, вона повертатиметься знову й знову.
Мирослава дедалі частіше думала, що є лише один чесний шлях: стати на ноги, відновитися настільки, щоб ніхто не міг назвати її безпорадною, і боротися за дівчаток відкрито.
Допоміг випадок, хоча тоді це більше скидалося на новий удар долі. Одного дня Дарина й Мар’яна зібралися гуляти. Вони любили бігати навколо хати, дивитися на курей, збирати палички, гратися біля паркану. Єдине місце, куди їм суворо забороняли ходити, був старий млин. Заборона тільки розпалювала їхню цікавість. Мирослава, що лежала біля вікна, раптом побачила, як дівчатка звернули на стежку, що вела саме туди.
Вона крикнула. Потім іще раз. Вітер дув в інший бік, і діти не почули. Назар був на роботі. У хаті нікого не було.
Паніка піднялася миттєво, як пожежа. Старий млин, який Мирослава намагалася не згадувати, раптом ожив у пам’яті. Темні дошки, запах сирості, грубі руки, лиса голова незнайомця, його дихання, від якого хотілося померти раніше, ніж він устигне завдати болю. Уривки тієї ночі, довго заховані десь глибоко, поверталися спалахами. Вона згадала, як намагалася вирватися, як потім летіла вниз із вікна, як удар об землю погасив усе.
Тепер туди йшли дівчатка. Її дівчатка — вже не лише по крові, а по тому місцю в серці, яке вони зайняли. А раптом той чоловік і досі живе поруч? Раптом буває там? Раптом історія повториться?
Мирослава не міркувала. Вона зібрала всі сили, які тільки були. Спершу спустила ноги з ліжка. Вони тремтіли, ніби чужі. Потім сіла. Серце калатало так, що темніло в очах. Вона вперлася долонями, підвелася й зробила крок. Другий. На третьому ноги підкосилися, і вона впала на підлогу.
Біль був тупий, розлитий, але не зупинив її. Мирослава поповзла до дверей, чіпляючись пальцями за половик, за поріг, за дошки. На ґанку побачила граблі, залишені біля стіни. Схопилася за держак, підтяглася, знову встала. Тіло слухалося погано, м’язи за роки без руху ослабли, але найголовніше сталося: ноги відчували землю…
