— Оксана, — відповіли вони майже разом. — Мама Оксана.
— А це не Оксана. Це Мирослава. Вона просто дуже схожа на вашу маму.
— Ні! — Дарина насупилася. — Це мама.
Мар’яна відразу ж пригорнулася до Мирослави:
— Наша мама захворіла. Вона просто забула.
Назар хотів пояснити м’якше, але Мирослава зупинила його поглядом.
— Дівчатка, мама зараз справді не може йти гуляти, — сказала вона, простягаючи до них руки. — У мами болять ноги. Ви побігайте на подвір’ї, тільки далеко від дому не відходьте.
Дівчатка радісно обійняли її, поцілували й вибігли надвір.
— Що ти робиш? — тихо спитав Назар, коли двері за ними зачинилися.
— А як інакше? Вони не чують пояснень. Для них я мама, бо схожа і бо їм страшно. Назаре, я певна: це діти моєї сестри. Прошу тебе, розвідай усе. Сходи до моїх прийомних батьків, спитай, звідки вони мене взяли. Знайди хоч якусь ниточку. Інакше я сама почну вірити, що ці діти прийшли до нас із якогось неможливого життя.
Того дня в Назара був вихідний, і він узявся до пошуків. Прийомні батьки Мирослави спершу розгубилися, потім дістали старі документи. З’ясувалося, що в дитячому закладі справді були дві сестри-близнючки — Мирослава й Оксана. За характером вони відрізнялися так різко, що вихователі дивувалися: одне обличчя, а ніби дві різні вдачі. Оксана була галаслива, вперта, смілива аж до безрозсудства. Мирослава — тиха, обережна, лагідна.
Оксану всиновила заможна міська родина. Їм сподобалася саме її енергія. Другу дівчинку вони брати не захотіли: сказали, що спокійна дитина їм не підходить, не їхній темперамент. Питання тоді вирішили швидко, за допомогою грошей і потрібних розмов. Мирославу невдовзі забрала інша сім’я — прості сільські люди, яким якраз хотілося тиху, домашню дівчинку.
Назар слухав це, і всередині в нього підіймалося важке обурення. Двох сестер, близнючок, розірвали, бо дорослим так було зручніше. Одна потрапила в багатий дім, друга — в село. Одна виросла, не знаючи правди, друга зберегла в пам’яті лише невиразне відчуття втраченого віддзеркалення.
Він став шукати далі. На це пішло чимало часу. Дарина й Мар’яна весь цей час жили в них. Мирослава поступово розпитувала їх про той день, коли вони опинилися в лісі. Дівчатка розповідали уривками: мама посадила їх у машину, довго їхала, потім привела між дерев і попросила посидіти тихо. Сказала, що зараз повернеться й привезе морозиво. Вони чекали. Спершу гралися, потім змерзли, потім почали плакати. Машина поїхала, але вони не розуміли, чому.
— Мамо, а де наша машина? — якось спитала Мар’яна, насупивши лоба.
— Не знаю, — обережно відповіла Мирослава. — Мабуть, поїхала.
Дівчинка трохи подумала, прийняла цю відповідь як достатню й побігла гратися. Дитяча свідомість сама добудовувала те, чого не могла пояснити. Якщо мама не повернулася, значить, із нею щось сталося. Якщо ця жінка схожа на маму й лежить хвора, значить, вона і є мама, яка не змогла прийти.
Назар тим часом збирав відомості про Оксану. Що більше він дізнавався, то важче було повірити, що в двох сестер могла бути настільки різна доля. Оксана виросла в достатку, розпещена й певна, що весь світ має підлаштовуватися під її бажання. У школі від неї стогнали вчителі, однокласники намагалися триматися осторонь. Прийомний батько, замість того щоб стримувати, пишався її напором. Йому здавалося, що донька схожа на нього: така ж різка, пробивна, нікого не боїться. Мати більше переживала, але теж часто поступалася…
