— Мамочко, вставай, — повторювали вони. — Ти впала? Ти нас не забрала, бо впала?
Мирославі так захотілося заспокоїти їх, обійняти по-справжньому, пригорнути до себе, що всередині піднявся біль, сильніший за звичний. Вона напружилася, намагаючись хоча б трохи повернутися. Спершу нічого не вийшло. Потім раптом тіло відгукнулося слабким, неможливим рухом.
Коли Назар увійшов, він побачив дружину, що підвелася на лікті. Не лежала рівно, як завжди, а саме підвелася. Дівчатка сиділи поруч, усе ще плакали й називали її мамою.
— Назаре… — Мирослава дивилася на нього широко розплющеними очима. — Мені здається… я ноги відчуваю.
Він не відразу зрозумів, що вона сказала. Потім кинувся до неї, ніби боявся, що рух зникне, якщо він запізниться.
— Що відбувається? — прошепотіла вона. — Чому вони звуть мене мамою? Вони схожі на мене, Назаре. Схожі, правда?
Він уже бачив це. Дістав із полиці старий альбом, знайшов фотографію маленької Мирослави з прийомними батьками й поклав поруч. Сумнівів майже не лишалося: Дарина й Мар’яна були тієї самої крові. Але дітьми Мирослави вони бути не могли. У ті роки, коли дівчатка мали народитися, вона вже жила з Назаром, нерухома, під його постійним доглядом. Такого неможливо було не помітити.
— Може, це діти моєї сестри, — сказала Мирослава, і голос у неї здригнувся. — Тієї, яку я ніби пам’ятаю.
— Можливо, — повільно відповів Назар.
— Тоді її треба знайти.
— Знайду, — сказав він, усе ще дивлячись на її руку, на лікоть, на те, як вона тримає себе. — Але ти розумієш, що зараз сталося? Ці дівчатка змусили тебе поворухнутися. Миро, це ж диво.
Вона раптом заплакала. Не тихо, як раніше, коли сльози просто стікали по скронях, а по-справжньому, з живим здриганням.
— Назаре, пам’ять повертається. Той чоловік… Він був лисий, так?
— Який чоловік?
Вона заплющила очі, і сльози потекли швидше.
— Той… біля млина.
На цю ніч більше нічого з’ясувати було неможливо. Надто багато всього обрушилося на них одразу: діти, схожість, рух Мирослави, страшний уривок спогаду. Назар уклав дівчаток на печі. Дім у них був маленький. У дитинстві йому здавалося, що він величезний: у ньому жили батьки, дід, він сам із сестрою, і місця ніби вистачало всім. Тепер Назар дивувався, як вони колись уміщалися. Велика кухня правила за спільну кімнату, половину її займала піч, за піччю тулився дід. Діти спали то на печі, то на сіннику, батьки — в кімнаті, влітку перебиралися нагору, коли ставало душно. Жили тісно, але по-сімейному.
Того вечора піч іще зберігала тепло. Дарина й Мар’яна, втомлені від страху й дороги, згорнулися поруч, як два кошенята, і заснули майже одразу. Назар довго стояв над ними. У грудях у нього дивно світлішало й боліло водночас. Комусь дісталося таке щастя — дві живі теплі долоньки, два однакові сонні личка. І хтось цим щастям не дорожив.
Ранок увірвався до хати дитячими голосами.
— Мамочко, вставай! Там сонце! Ходімо гуляти!
Назар прокинувся різко, незвично. У їхньому домі ніколи не звучали такі вигуки. Він сів, допоміг Мирославі влаштуватися вище й покликав дівчаток до себе.
— Скажіть, ви пам’ятаєте, як звати вашу маму?
