Життя без прикрасТам само знайшлися відомості про скриньку й перстень. Судячи із записів, обидві речі мали коштувати величезних грошей. Бабуся писала про багату княгиню, яку під час революції переховувала одна з їхніх попередниць у родині. На знак подяки за прихисток княгиня подарувала їй скриньку.
Історія персня була іншою й здавалася Ірі не цілком правдоподібною. Згідно зі щоденником, його подарував Олені наречений. Віктор пояснив, що старовинну прикрасу в їхній родині передають дружині старшого сина. Непоказний на перший погляд перстень, виходило, теж міг виявитися цінним.
Гроші стали б у пригоді для того, що Іра задумала. Завдавати комусь шкоди чи жорстоко карати вона не хотіла. Їй потрібно було побачити людей, які довели матір, подивитися їм у вічі й висловити все, що вона про них думає. А ще — з’ясувати подробиці того, що сталося, яких поки не знала.
Через кілька місяців, одного вечора, Іра перерахувала готівку в гаманці й гроші на картці. Додала до них суму, отриману того дня за скриньку, яку здала до міського ломбарду. Тепер коштів вистачало, щоб вирушити до обласного центру, де жила родина банкіра Бондаря.
Вона їхала шукати тих, кого вважала винними в смерті Олени. Список уже склала: свекруха, якою так і не стала Тамара Романівна, її путящий лише на лихо син Віктор — Ірин батько, хатня робітниця, яка привезла матері речі й гроші з неправдивим повідомленням, і ще двоє людей, згаданих у бабусиному щоденнику.
За місяці, проведені в селі, Іра встигла продумати всі дрібниці майбутніх пошуків. Опинившись у потрібному місті, вона одразу винайняла недорогу однокімнатну квартиру. Потім знайшла няню для Максимка: поки Іра виходитиме з дому, з дитиною мала залишатися ця жінка.
Бондарі й далі жили в особняку, куди Віктор колись привів Олену знайомитися з батьками. Точніше, там залишилися лише Микола Григорович і Тамара Романівна. Колишній банкір давно передав свій банк синові й відійшов від справ; Віктор жив окремо.
Особняк Іра знайшла швидко. Тримаючись віддалік, вона спостерігала за людьми, які зрідка входили до будинку або виходили з нього.
З хвіртки вийшла літня жінка з кошиком. Ірина вирішила, що перед нею, мабуть, одна з працівниць будинку, й заговорила з нею. Здогад виявився правильним: жінка працювала покоївкою. Зараз вона йшла до салону краси по засіб для рук, який там готували спеціально для Тамари Романівни.
Покоївка охоче відповідала, й Іра, зрадівши її балакучості, запропонувала провести її.
— Може, ви мені допоможете? У мене з роботою біда, грошей зовсім немає, а за квартиру скоро платити. Не знаєте, кому тут потрібні працівники? Я за будь-яку справу візьмуся: підлогу помию, на городі попрацюю. Якщо треба, і шпалери поклею.
— Ні, з такою роботою тут не так просто, — відгукнулася жінка. — Багаті господарі все це через кадрові агенції влаштовують, з вулиці нікого до себе не кличуть. Хоча одне місце я могла б вам підказати. Тільки про мене ні слова. Скажете, що випадково почули на зупинці. Домовилися?
— Звичайно, я згодна!
Робота саме в цьому котеджному селищі була б для Іри удачею. Опинившись поблизу особняка Бондарів, вона змогла б дізнаватися про родину набагато більше, ніж спостерігаючи за хвірткою здалеку.
— Тоді слухайте, — покоївка стишила голос. — Я служу в колишнього банкіра. Його дружина, Тамара Романівна, вже дванадцять років нічого не бачить.
— Вона зовсім сліпа? — здивувалася Іра.
— Зовсім. Чому це сталося, я вам точно не скажу: коли мене взяли на роботу, вона вже не бачила. Прислуга розповідала, нібито підхопила якусь хворобу в Африці. Удома її вилікували, а от ускладнення залишилося — зір втратила.
— Але ж у банкірів мають бути гроші на лікування, — з простодушним подивом сказала Іра. — Невже нічого не можна зробити?
— Грошей достатньо. Тільки серце в неї слабке, і лікарі за операцію не беруться. Бояться, що не витримає.
Виявилося, хвороба зробила життя поруч із господинею майже нестерпним. Покоївка розповіла, що довше ніж два тижні біля Тамари Романівни ніхто не затримується: її примхи ще можна було б терпіти, але до них додавалися грубість, кривди й образи. Якщо господиня відчувала, що працівник стоїть близько, могла й ударити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.