Раїса подала інструмент раніше, ніж Мирослава встигла повторити. Вона працювала в хірургії двадцять років і розуміла операцію не лише за словами, а й за рухом плеча, за поворотом кисті, за тим, як напружувалася спина лікаря.
Мирослава пішла в роботу повністю. Дракон, Мар’яна, дитячий будинок, мокрий двір за вікном — усе відступило туди, де не могло заважати. Залишилися тканини, судини, кров, затискачі, шовний матеріал. Кожен рух мав бути точним, бо зайвого часу в них не було.
У якийсь момент тиск упав так стрімко, що Кирило вимовив те, що решта боялися сказати:
— Відходимо. Ми його втрачаємо.
— Ні, — сказала Мирослава.
Вона побачила маленьку судину, що сховалася під кров’ю. Затискач. Нитка. Шов.
— Ще серветки. Відсмоктувач.
Хвилини стали в’язкими. Година. Потім ще сорок хвилин. Контроль. Дренаж. Ушивання.
— Вісімдесят на п’ятдесят, — нарешті сказав Кирило. — Росте. Тримається.
Мирослава лише тоді дозволила собі видихнути.
— У реанімацію.
Вона знімала рукавички біля раковини, коли у дверях з’явився Валентин Богданович. Він стояв, схрестивши руки, і дивився так, ніби заздалегідь приготував неприємну фразу.
— Витягла? — спитав він.
— Поки живий, — відповіла Мирослава.
Він помовчав.
— Пощастило.
Вона повернула голову. Не різко. Без виклику. Просто подивилася на нього.
— Можливо.
І вийшла.
У реанімації все було приглушеним: тихий писк моніторів, шелест систем, рівне світло над ліжками. Чоловіка вже під’єднали до апаратури. Медсестра змінювала датчики, поправляла простирадло, перевіряла крапельницю.
Мирослава підійшла ближче.
При яскравому світлі обличчя пацієнта стало іншим. Набряк, рани й синці нікуди не зникли, але під ними проступали риси: високе чоло, різкі вилиці, ніс із невеликою горбинкою. Колись він, мабуть, був вродливим. Не м’яко, а суворо, різко, з характером.
Мирослава обережно відсунула комір лікарняної сорочки.
Дракон був там.
Старий, вицвілий, із розпливчастими краями, але впізнаваний. Хвіст ішов за плече, паща була розкрита, лапи тягнулися до ключиці.
Вона стояла над ним і не дозволяла собі думати далі.
Спершу він має вижити.
Спершу має опритомніти.
Потім усе інше.
В історії хвороби в графі імені значилося: «Невідомий». Вік — приблизно п’ятдесят-п’ятдесят п’ять. Документів немає.
Мирослава взяла ручку і в рядку «лікуючий лікар» написала своє прізвище.
До ранку вона не спала. Сиділа в черговій, дивлячись у темне вікно, і знову чула голос Мар’яни: «Дракон. Великий. На шиї».
Це могло бути випадковістю.
Але Мирослава не любила ховатися за випадковостями. Надто часто за ними стояла закономірність, яку хтось не хотів бачити.
Ранок прийшов сірий, ніби ніч не скінчилася, а тільки стала тоншою. Мирослава здала зміну, вислухала короткі звіти, зайшла в реанімацію. Чоловік був живий. Тиск піднявся до дев’яноста на шістдесят, дихав сам, але до тями не приходив.
Вона вийшла до лікарняного входу. Холодне повітря різонуло горло. Треба було їхати додому — в орендовану кімнату з продавленим диваном, старою шафою і вікном, яке погано зачинялося. Треба було поспати бодай кілька годин.
Натомість Мирослава дістала телефон і набрала номер, до якого не зверталася понад рік.
— Алло? — відповів хриплуватий чоловічий голос.
— Якове Андрійовичу, це Мирослава Левченко. Ви мене пам’ятаєте?
На тому кінці повисла пауза. Потім голос потеплішав.
— Мирослава? Звісно, пам’ятаю. Ти звідки взялася?
Яків Андрійович Снитко був юристом у тому маленькому місті, де стояв її дитячий будинок. Не столичний фахівець, не гучне ім’я, без дорогого кабінету й помічників. Але коли Мирославі виповнилося вісімнадцять і вона намагалася отримати копії особової справи, саме він допоміг їй пробити стіну байдужості.
Тоді директорка закладу казала, що архіви неповні, частина документів загубилася під час переїзду, шукати майже нічого. Яків Андрійович написав запити. Знайшлося небагато. Але дещо все-таки знайшлося.
— Мені треба уточнити щодо моєї справи, — сказала Мирослава. — Там було хоч щось про чоловіка, який приніс мене?
Пауза стала довшою.
— Я ж тоді тобі казав, — нарешті відповів він. — В акті записано: особу встановити не вдалося. Чоловік на вигляд від тридцяти до сорока п’яти років залишив дівчинку вночі біля входу. Свідок — вихованка, дев’ять років.
— Мар’яна, — тихо сказала Мирослава.
— Так. Вона бачила його з вікна. У протоколі вказали: високий, темна куртка, на шиї татуювання. Дракон.
Мирослава заплющила очі.
— Більше нічого?
— Нічого суттєвого. Перевірку тоді швидко згорнули. Ні документів, ні заяви, ні слідів. Ти сама розумієш, такі справи часто оформлювали формально.
— Дякую, Якове Андрійовичу.
— Мирославо, що сталося?
Вона подивилася на мокрий асфальт, порожню лавку біля входу, лікарняний двір.
— Поки не знаю, — сказала вона. — Може, нічого.
Вона відключилася.
Додому того дня вона не поїхала.
Перші три доби стали чеканням, натягнутим до дзвону. Чоловік у реанімації дихав, серце працювало, тиск утримувався, але свідомість не поверталася. При черепній травмі таке траплялося: мозок ніби вимикав зайве, щоб пережити удар. Іноді потім вмикався назад. Іноді ні.
Мирослава приходила до нього двічі на день: вранці до роботи й увечері після. Завідувач реанімації Микола Савелійович, сухуватий літній лікар з обличчям людини, яка давно перестала дивуватися тяжким випадкам, зайвих запитань не ставив. Він узагалі був із тих лікарів, хто не любив красивих слів, але робив роботу акуратно.
— Який прогноз? — спитала Мирослава на другий день.
— Обережний, — відповів він. — Невелика гематома в лобно-тім’яній ділянці. Треба спостерігати.
— МРТ?..
