— Зачекай, — він навіть випростався. — Я пожартував. У нього шансів майже немає.
— Я зрозуміла, що ви пожартували, — спокійно відповіла Мирослава. — Я не жартую. Готуйте операційну.
Він дивився на неї кілька секунд. Потім відступив, ніби саме цього й домагався.
Операційну підняли швидко. Раїса вже розкладала інструменти, не ставлячи запитань. Мирослава надягала рукавички, поки санітари перекладали пацієнта на стіл. Вона схилилася над ним і почала розрізати одяг.
Ножиці йшли важко. Шар за шаром: пальто, светр, стара сорочка, під нею ще тканина. Чоловік, здавалося, носив на собі все, що могло втримати хоч трохи тепла. Під лахміттям виявилося худе тіло з випнутими ребрами, старими подряпинами, виразками, синцями різної давності. Тіло людини, яку надто довго ніхто не бачив.
Мирослава думала тільки про показники. Тиск. Пульс. Де джерело кровотечі. Скільки часу лишилося.
Анестезіолог Кирило, молодий лікар із небагатьох, хто не намагався доводити свою перевагу її коштом, уже готував інтубацію й вводив препарати.
— Живіт напружений, як дошка, — сказав він. — Усередині багато крові. Схоже на селезінку, можливо, печінка.
— Зараз дізнаємося, — відповіла Мирослава.
Вона розрізала останній шар тканини.
І завмерла.
На секунду. Може, на дві. Але в операційній навіть секунди бувають помітними.
— Що? — спитав Кирило.
Мирослава не відразу зрозуміла, що він звертається до неї.
Вона дивилася на шию пацієнта.
Під брудом, засохлою кров’ю й синцями проступало татуювання. Старе, зблякле, але виразне. Дракон. Довге тіло, тонкі лапи, хвіст, що йшов під ключицю. Не груба наколка, зроблена випадковою рукою, а робота людини, яка вміла бачити лінію. Час розмив контури, але в рисунку ще залишалася краса.
Думка не виникла. Спершу прийшов спогад.
Темна спальня дитячого будинку. Два сусідні ліжка. Вона і Мар’яна, дівчинка, яка боялася засинати й тому щоночі шепотіла щось, аби не залишитися наодинці з тишею.
«Я бачила, як тебе принесли. Вночі. Я не спала й дивилася у вікно. Чоловік тримав тебе на руках дуже обережно. Поклав біля дверей, подзвонив і відійшов. Але не одразу пішов. Довго стояв у дворі. Ліхтар світив йому збоку, і на шиї в нього був дракон. Великий. Намальований».
Мирослава різко випросталася.
Повітря стало мало.
Вона вийшла з операційної без пояснень. Просто розвернулася й майже вибігла в коридор. Білі плитки попливли перед очима, світло ламп розпалося на довгі смуги. Вона дійшла до кінця коридору, зупинилася біля вікна й схопилася пальцями за підвіконня.
За склом був темний двір. Один ліхтар. Калюжа біля ґанку.
Мар’яна померла три роки тому. Рак. Мирослава встигла приїхати на похорон, витративши майже все, що було відкладено. Вони давно жили в різних місцях, рідко телефонували одна одній, але дитбудинківська близькість не зникає повністю. Люди, які в дитинстві ділили кімнату, залишаються всередині одне одного навіть після довгих років мовчання.
І слова Мар’яни теж залишилися.
Чоловік із драконом на шиї.
Мирослава не знала батька. Не знала матері. У її особовій справі стояли сухі рядки: «відомості про батька відсутні», «відомості про матір відсутні». Той, хто приніс її до дитячого будинку, не залишив ні записки, ні документа, ні імені. Це міг бути будь-хто.
Татуювання з драконами траплялися часто.
Це могло бути збігом.
За дверима Кирило крикнув:
— Тиск падає!
Мирослава відштовхнулася від підвіконня й побігла назад.
— Де ти була? — різко спитав Кирило, коли вона ввійшла.
— Пробач. Починаємо.
Вона стала до столу й узяла скальпель.
Руки не тремтіли. У неї майже ніколи не тремтіли руки. Це було одне з небагатьох, чому вона довіряла в собі беззастережно.
— Доступ? — спитала Раїса.
— Серединна лапаротомія. Швидко.
Усередині все виявилося гірше, ніж обіцяли зовнішні ознаки. Розірвана селезінка. Пошкоджена печінка — не смертельно сама по собі, але достатньо, щоб кров заповнила черевну порожнину. Надто багато крові. Замало часу.
— Відсмоктувач…
