В ординаторській, як завжди, не було місця, де можна було просто присісти й видихнути. Стілець біля шафи, який Мирослава без жодних підстав подумки вважала своїм, виявився завалений журналами. Валентин Богданович розвалився в центральному кріслі так упевнено, ніби зручне місце видавалося разом із посадою. Він узагалі вмів займати простір: крісло, розмову, увагу, іноді чужу заслугу.
Як хірург він був добрий. Мирослава це визнавала без злості. У нього були впевнені руки, точна швидкість, відчуття тканини, яке приходить лише з досвідом і великою кількістю операцій. Але він надто добре знав собі ціну і часто плутав майстерність із дозволом принижувати.
Мирослава дістала маленький блокнот і почала писати. Не скарги. Скарги вона давно перестала складати в собі. Вона фіксувала інше: що зробила за день, де могла спрацювати точніше, яку помилку помітила в себе, яку — в інших, який випадок треба розібрати докладніше. Образи не ставали знаннями. А знання одного дня могли стати в пригоді.
— Знову літопис великого хірурга, — кинув хтось за спиною. — Скоро мемуари видасть.
Мирослава не підвела голови.
Нічне чергування спочатку йшло майже рівно. Двоє після перев’язок, один молодий пацієнт із гострим апендицитом. Операція пройшла чисто, без несподіванок. За сорок хвилин хлопець уже спав у палаті, а Мирослава перевіряла призначення й записи в історії хвороби.
Потім вона повернулася в чергову: вузький диван із продавленою серединою, стіл з облізлим краєм, вікно у двір, де під ліхтарем блищали мокрі плити. Спати вона не стала. На нічних чергуваннях Мирослава майже ніколи не лягала. Не тому, що не втомлювалася. Втомлювалася завжди. Просто вночі думки ставали яснішими.
Тиша коридорів, рідкі кроки сестер, рівномірне гудіння старих ламп — усе це відділяло її від денного шуму. Вночі можна було думати про те, що вдень затулялося роботою.
Вона читала роздруковану статтю про нову техніку ушивання при пошкодженнях кишківника. Доступу до хороших медичних баз у лікарні майже не було, і Мирослава збирала матеріали де могла: завантажувала, зберігала, роздруковувала, складала в папки, перечитувала на чергуваннях. Тут узагалі багато чого бракувало: обладнання, витратних матеріалів, спокою, поваги до тих, хто не вмів голосно вимагати.
На початку третьої в коридорі знявся шум.
Спершу заскрипіла каталка. Потім хтось тихо вилаявся. Голос санітара скомандував:
— Обережніше, лівіше! Двері не зачепи!
Метал дзенькнув об плитку.
Мирослава вийшла.
Коридором везли чоловіка. Вік було важко визначити: може, п’ятдесят, може, більше. Обличчя набрякло від гематом, шкіра була в саднах, губа розсічена, під оком тягнулася рвана рана з підсохлими краями. Одяг тримався на ньому лише як назва: старе пальто без ґудзиків, розтягнутий светр, сорочка, штани, стягнуті мотузкою, різні черевики, ніби знайдені в різних місцях.
— Що відомо? — спитала Мирослава.
— Бродяга, — сказав санітар таким тоном, ніби цим усе пояснювалося. — Машина збила. Водій утік. Знайшли біля магазину на околиці.
Із сусідніх дверей вийшов Валентин Богданович, слідом — ще один лікар зі зміни. Обидва невдоволені, сонні, роздратовані тим, що ніч насмілилася вимагати від них роботи.
— Документи? — спитав Валентин Богданович.
— Нічого, — відповів фельдшер. — Ні посвідчення, ні страховки. Тиск майже не визначається, пульс ниткоподібний, дихання слабке. Підозра на внутрішню кровотечу, політравма, череп теж під питанням.
Валентин Богданович подивився на пацієнта, потім на показники, тоді на колегу. Той ледь помітно знизав плечима.
— Ну що, заберете? — спитав фельдшер.
Запала пауза.
Валентин Богданович повернувся до Мирослави. В очах у нього майнуло щось схоже на забаву.
— Ось тобі випадок, новенька. Оперуй нашого нічного гостя.
За спинами хтось хмикнув.
Жарт був грубий, але зручний для цих стін: досить мерзотний, щоб вдарити, і недостатньо прямий, щоб потім не вдати, ніби ніхто нічого такого не мав на увазі.
Мирослава подивилася на чоловіка на каталці. Потім на Валентина Богдановича.
— Добре, — сказала вона.
Смішки урвалися…
