— Запит надіслано.
— Коли візьмуть?
Микола Савелійович стомлено провів пальцями по переніссю.
— Черга. Тижні зо два. Може, раніше, якщо з’явиться вікно.
— Два тижні — це багато.
— Не я це вигадав.
Він сказав це без роздратування, просто констатував.
Мирослава почала шукати спосіб пришвидшити обстеження. Її становище — молодий лікар без ваги й зв’язків — майже нічого не давало. Вона могла просити. Могла писати. Могла не відступати.
Вона склала офіційний запит: докладно описала стан пацієнта, ризики пізньої діагностики, необхідність термінового уточнення. Віднесла Григорію Матвійовичу.
Він прочитав, насупився.
— Мирославо Остапівно, у нас черга з планових пацієнтів. Із документами, направленнями, страховими паперами. А цей громадянин навіть імені не має.
— Він у нашому стаціонарі, — відповіла вона. — Отже, він наш пацієнт. Невідкладна допомога не залежить від документів.
Завідувач подивився поверх аркуша.
— Ви ще молодий спеціаліст. Це чути. На папері все правильно. У житті інакше.
— Я знаю, яким буває життя, Григорію Матвійовичу. Я виросла не в сім’ї, де за мене все вирішували. Запит залишається.
Він затримав на ній погляд, потім поклав папір у стос.
— Розглянемо.
Інтонація означала: забудьте.
Мирослава не забула.
Наступного дня вона знайшла завідувача діагностичного відділення. Руслан Пилипович був невисокий, швидкий, в окулярах, які постійно сповзали на перенісся. Мирослава перехопила його між кабінетами й пояснила ситуацію без прикрас.
Вона не вимагала. Вона запропонувала: якщо з’явиться будь-яке вікно — рано-вранці, пізно ввечері, між плановими пацієнтами, — вона сама привезе хворого, сама простежить, сама поверне в реанімацію.
Руслан Пилипович зняв окуляри й протер їх краєм халата.
— Ви розумієте, що Поліщуку це може не сподобатися?
— Розумію, що обстеження потрібне пацієнтові.
Він дивився на неї кілька секунд. Потім кивнув.
— Післязавтра о сьомій ранку. П’ятнадцять хвилин. Якщо транспортабельний — привозьте.
— Буде транспортабельний.
На четверту добу, коли коридори ще не прокинулися, а прибиральниця повільно тягла швабру по лінолеуму, Мирослава разом із Миколою Савелійовичем повезла пацієнта на МРТ. Микола Савелійович нічого не питав. Він належав до тих людей, які розуміють сенс без довгих пояснень.
За дві години Руслан Пилипович показав їй знімки в тісному кабінеті.
— Ось свіжа зона, — сказав він, указуючи олівцем. — Субдуральна гематома невелика, неприємна, але не найтяжча. А ось сюди подивіться.
Олівець зсунувся.
— Бачите щільність? Це старе. Не від нинішньої аварії. Кілька років точно. Можливо, більше.
— Два вогнища?
— Так. Свіже, найімовірніше, піде під спостереженням. А старе тисне на ділянки, пов’язані з мовленням і пам’яттю. Якщо людина давно погано пам’ятає себе, плутається, майже не розмовляє, причина може бути тут.
Мирослава вдивлялася в знімок.
— Це можна оперувати?
— Питання до нейрохірурга. Теоретично — так. Такі гематоми видаляють. Але місце складне, ризик є.
Вона подякувала й вийшла.
У коридорі зупинилася біля вікна. За склом гойдалися мокрі гілки майже голих дерев. Мирослава дивилася на них, але думала про інше.
Якщо стара гематома заважає йому пам’ятати, значить, колись пам’ять була. У нього було ім’я. Дім. Минуле. Люди. Потім щось сталося — удар, падіння, травма, напад — і двері зачинилися.
Чи можна їх відчинити?
Мирослава не знала.
Але знала, до кого йти.
Нейрохірургія була в сусідньому корпусі. Вона прийшла туди в обідню перерву. Завідувач відділення Степан Аркадійович Черненко, кремезний чоловік із тихим голосом і уважними очима, прийняв її без запису. Можливо, тому, що до нього рідко приходили просто так.
Вона розклала знімки.
Він розглядав їх довго, не поспішаючи. Брав один, другий, повертався до першого, мовчав.
— Давність? — спитав він.
— За оцінкою діагностики — від семи до п’ятнадцяти років.
— Об’єм?
