— Близько дванадцяти мілілітрів.
— Стан?
— Повністю до тями не прийшов. На подразники реагує, показники стабілізовано.
— Вік?
— Приблизно п’ятдесят-п’ятдесят п’ять.
— Документи?
— Немає.
Черненко відклав знімки.
— Чи правильно я розумію, Мирославо Остапівно: ви прийшли обговорювати нейрохірургічну операцію для невідомого пацієнта без документів, якого привезли з вулиці після ДТП?
— Так.
— Чому?
Вона помовчала.
— Тому що він може бути моїм батьком.
У кабінеті стало дуже тихо.
Степан Аркадійович дивився на неї не з цікавістю. Радше так, як дивляться на складний випадок, де медичне й людське переплелися надто міцно.
— Може бути?
— Я не знаю напевно. Але є підстави. Татуювання на шиї збігається з описом чоловіка, який залишив мене біля дитячого будинку двадцять п’ять років тому.
Черненко знову взяв знімки й підійшов до екрана.
— Операція можлива, — сказав він після паузи. — Ризики звичайні для такої зони: пошкодження тканин, неврологічні ускладнення, повторний крововилив. Але якщо все мине добре, шанс на поліпшення є. Тиск на структури пам’яті можна прибрати. Іноді пам’ять повертається поступово. Не вся. Не одразу. Але повертається.
— Наскільки великий шанс?
— Я не люблю відсотків у таких розмовах. Є пацієнт, є стан, є втручання. Ми робимо можливе, потім дивимося.
— Тоді я прошу вас оглянути його особисто.
— Зайду сьогодні після обіду.
На виході з нейрохірургії Мирослава мало не зіткнулася з Валентином Богдановичем. Він ішов швидко, з папкою під пахвою.
— Ти що тут робиш?
— Консультуюся.
— Щодо того безіменного?
— Щодо мого пацієнта.
Він кинув на неї короткий погляд. Раніше в ньому була тільки насмішка. Тепер додалося щось іще. Не повага — до цього було далеко. Але вже не колишня впевненість, що перед ним випадкова людина.
Валентин нічого не сказав і пройшов повз.
На п’ятий день чоловік опритомнів.
Мирослава була в реанімації, перевіряла крапельницю й уже збиралася йти, коли він моргнув. Не порожньо, не рефлекторно. Осмислено. Так моргає людина, яка довго підіймалася з глибини й уперше побачила світло.
— Зачекайте, — сказала вона Раїсі, яка вже кликала її на процедуру.
Мирослава нахилилася до ліжка.
— Ви мене чуєте?
Тиша.
— Якщо чуєте, спробуйте стиснути мені руку.
Вона вклала його долоню у свою. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім пальці ледь ворухнулися. Не стиснулися, лише поворухнулися, але це вже було майже відповіддю.
— Добре, — тихо сказала Мирослава. — Не поспішайте. Все нормально.
Надвечір він розплющив очі по-справжньому. Дивився в стелю так, ніби не розумів, де закінчується сон і починається палата. Коли Микола Савелійович спитав його ім’я, чоловік мовчав. Не вперто. Порожньо. Так мовчить людина, яка шукає слово, але не знаходить навіть його тіні.
Мирослава прийшла до нього після зміни. Поставила стілець біля ліжка й сіла.
Спершу вона нічого не говорила. Просто була поруч.
Він дивився на неї каламутним поглядом. У ньому не було впізнавання. Не було й страху. Радше розгубленість людини, якій дали карту світу, але стерли всі назви.
— Мене звати Мирослава, — сказала вона. — Я ваш лікуючий лікар. Ви в лікарні. Вас збила машина. Операція пройшла успішно. Зараз безпосередньої загрози життю немає.
Він мовчав.
— Ви пам’ятаєте своє ім’я?
Довга пауза.
— Ні, — видихнув він майже нечутно.
Це було його перше слово за п’ять днів.
— Нічого, — сказала Мирослава. — Після травми таке буває. Це не означає, що так і залишиться.
Вона помовчала.
— Може, пригадується щось іще? Картинка, звук, відчуття?
Він заплющив очі. Обличчя напружилося.
— Вогонь, — сказав він нарешті.
Мирослава не ворухнулася.
— Вогонь. А ще?
