— Біг.
Пауза.
— Я біг. Було темно…
Більше він нічого не сказав. За кілька хвилин знову заснув, але тепер це був уже не важкий провал, а звичайний сон, рівніший і спокійніший.
Мирослава сиділа біля ліжка ще деякий час.
Вогонь. Біг. Темрява.
Це могло бути залишком сну, галюцинацією після травми, уривком пам’яті. Чим завгодно.
Але це було чимось.
Наступного дня Степан Аркадійович оглянув пацієнта. Із палати вийшов із тим самим спокійним обличчям, з яким, імовірно, повідомляв і добрі, і погані новини.
— Стан дозволяє думати про операцію, — сказав він Мирославі. — Але не зараз. Йому треба відновитися після травми й лапаротомії. Мінімум три тижні.
— Якщо не оперувати?
— Житиме, якщо не виникне ускладнень. Але пам’ять, найімовірніше, суттєво не відновиться. Стара гематома сама швидко нікуди не зникне.
— Зрозуміло.
— Мирославо Остапівно, — м’яко мовив Черненко. — Ви маєте розуміти: навіть після видалення гематоми пам’ять може не повернутися. Або повернутися шматками. Мозок — не механізм, де можна замінити одну деталь і знову отримати колишню роботу.
— Розумію.
— І все одно хочете йти далі?
— Я хочу дати йому шанс.
Степан Аркадійович подивився на неї, потім коротко кивнув.
— Тоді три тижні.
Ці три тижні перетворилися для Мирослави на життя, поділене на два шари.
Удень — відділення, обходи, операції, документи, чужий біль, скарги, втома, що осідала під очима. Уночі й у рідкі хвилини тиші — чоловік із драконом на шиї.
Вона намагалася міркувати тверезо.
Відомо: чоловік, який залишив її біля дитячого будинку, мав татуювання дракона. Відомо: нинішній пацієнт носить старе татуювання, схоже на описане. Припущення: це може бути її батько. Потребує перевірки: все інше.
Хто він? Чому приніс її туди? Чому зник? Що з ним сталося? Як він опинився на вулиці?
Вона надіслала офіційний запит до архіву дитячого будинку. Попросила всі документи, що стосувалися її надходження. За тиждень прийшов скан акта.
Сухі рядки. Дівчинка, вік приблизно від шести місяців до року. Знайдена вночі біля входу. Особу того, хто залишив дитину, не встановлено. Свідок — вихованка закладу дев’яти років.
Ім’я Мар’яни на папері виглядало дивно. Ніби дівчинка, яка колись боялася темряви й шепотіла до ранку, раптом знову опинилася поруч — уже не жива, але вписана в документ, чорнилом, офіційно, назавжди.
У свідченнях, записаних дорослою рукою з дитячих слів, стояло: «Високий чоловік. Темна куртка. На шиї малюнок, схожий на дракона. Постояв біля будівлі, потім пішов вулицею». Поруч хтось давно поставив позначку.
Більше нічого.
Мирослава склала роздруківку й прибрала в шухляду.
На другому тижні сталося те, до чого вона не готувалася.
Привезли дівчинку. Сім років. Звали її Аліна.
Її мати, Надія, сиділа в приймальному покої з сірим обличчям і руками, які тремтіли так дрібно, ніби вона змерзла. Дівчинка лежала на каталці майже без свідомості: маленька, тонка, з губами, знебарвленими від болю, і волоссям, що прилипло до чола.
Діагноз був тяжкий: гострий некротичний ентероколіт із перфорацією. Не апендицит. Набагато небезпечніше. Особливо в дитини. Некроз поширювався швидко, перитоніт уже розгортався.
Валентин Богданович подивився знімки й промовчав. Савчук сказав, що щойно вийшов з іншої операції і «руки вже не ті». Літній обережний хірург Костюк похитав головою:
— Я за таке не візьмуся. Шансів майже немає. Тільки показники відділення зіпсуємо.
Мирослава стояла біля стіни й слухала.
Потім подивилася на дівчинку. Аліна була зовсім маленька. У короткі проміжки між болем вона розплющувала очі, і в них залишалося перелякане, беззвучне «будь ласка», яке дитина вже не могла вимовити.
— Я беру, — сказала Мирослава.
Костюк подивився на неї майже зі співчуттям.
— Мирославо Остапівно, це не той випадок, де треба доводити сміливість. Якщо дитина помре на столі, відповідатимете ви.
— Якщо ми не почнемо зараз, вона помре не на столі, — відповіла Мирослава. — В операційну.
У коридорі Надія схопила її за рукав.
— Ви врятуєте її?
Мирослава подивилася жінці в очі.
— Я зроблю все, що зможу.
Це була чесна відповідь. І Надія, здається, зрозуміла, що більшого зараз ніхто не має права обіцяти.
В операційній поруч із Мирославою знову були Раїса й Кирило. Вони вже працювали з нею без зайвих слів. Аліна лежала на столі маленьким нерухомим тілом, і від цього операційна здавалася надто великою.
Перший розріз.
Некроз виявився ширшим, ніж показували знімки. Так буває. Цього завжди треба чекати. Мирослава висікала уражену ділянку, перевіряла краї, шукала живу тканину, оцінювала кровопостачання. Там, де не можна було поспішати, вона сповільнювалася. Там, де зволікання коштувало життя, працювала швидше за думку.
Посеред операції тиск в Аліни почав падати.
— Об’єм, — сказав Кирило. — Ще кров. Швидко.
— Іде, — відповіла Раїса.
— Тиск?
— П’ятдесят на тридцять. Нижче.
Мирослава не підвела очей. Десь кровило. Невелика судина, схована глибоко. Вона шукала її очима й пальцями.
— Сорок на двадцять, — сказав Кирило. Його голос залишався рівним, але напруження в ньому було чутно. — Мирославо, ми її втрачаємо.
— Ні.
— Мирославо…
