— Я сказала ні.
Ось вона.
Затискач. Шов. Ще одне джерело — крихітне, майже невидиме.
Монітор тривожно пищав. Тон вирівнявся. Потім зірвався.
— Зупинка, — сказав Кирило.
— Дефібрилятор.
Розряд.
— Немає відповіді.
— Ще.
Другий розряд.
— Пряма.
— Адреналін.
Раїса подала шприц. Мирослава ввела препарат.
Секунди стали важкими, як каміння.
Три. П’ять. Вісім.
На моніторі з’явилася слабка хвиля. Одна. Друга. Потім боязкий, але справжній ритм.
— Є, — сказав Кирило.
У цьому короткому слові було стільки стриманого полегшення, що Раїса на мить заплющила очі.
Мирослава працювала ще понад годину. Перевірка. Ушивання. Дренаж.
— Стан? — спитала вона нарешті.
— Дев’яносто на шістдесят. Пульс вісімдесят два. Тримається.
— Переводимо.
Коли вона знімала рукавички, в операційну зайшов Валентин Богданович. Він подивився не на Мирославу, а на монітор, на закриту рану, на маленьке тіло під простирадлом.
— Жива? — спитав він.
— Жива.
Пауза.
— Щастить тобі.
Мирослава промовчала.
Він уже повернувся до виходу, але зупинився.
— Гарна робота, — сказав тихо, майже неохоче.
І пішов.
У коридорі чекала Надія. Вона схопилася так різко, ніби весь цей час сиділа на пружині. У її обличчі страх і надія змішалися до болю.
— Операція закінчилася, — сказала Мирослава. — Аліна в реанімації. Стан тяжкий, але стабільний.
Жінка закрила обличчя руками. Не заплакала. Просто стояла так, ніби їй треба було кудись сховати напруження, що тримало її ці години.
— Дякую, — вимовила вона нарешті. — Дякую вам.
Вона полізла в сумку й дістала складені гроші.
— Це все, що в нас є. Я розумію, небагато, але…
— Не треба, — сказала Мирослава.
— Будь ласка. — Голос Надії раптом став твердішим. — Я хочу. Не як оплату. Як подяку. Я інакше не можу.
Мирослава подивилася на неї. Потім узяла гроші.
— Дякую, — сказала вона.
Надія швидко кивнула, ніби боялася, що лікарка зараз передумає, і пішла до ліфта, туди, де їй веліли чекати новин про доньку.
В ординаторській Мирославу ніхто не привітав. Костюк читав газету. Савчук розмовляв телефоном. Коли вона зайшла, ніхто не підвів голови.
Вона дістала блокнот, написала один рядок, прибрала його в кишеню й пішла на обхід.
За три дні Аліна попросила їсти. Раїса повідомила про це між іншим, і Мирослава дозволила собі усміхнутися — коротко, майже непомітно, поки ніхто не дивився.
А наступного ранку в палаті чоловіка з татуюванням дракона вона побачила, що він сидить.
Не лежить — сидить, незграбно спираючись на подушки, із заплющеними очима, ніби збирає сили по частинах. Коли вона ввійшла, він розплющив очі й подивився на неї вже інакше. Не порожньо. У цьому погляді з’явилася увага.
— Доброго ранку, — сказала Мирослава.
— Доброго, — хрипко відповів він.
— Пам’ятаєте мене?
Він подумав.
— Лікар, — сказав. Потім додав: — Мирослава.
Вона не відразу відповіла.
— Так.
Він дивився на неї так, ніби намагався прикласти це ім’я до якогось невиразного внутрішнього відчуття.
— Ви давно тут?
