Життя без прикрас— Я сказала ні.
Ось вона.
Затискач. Шов. Ще одне джерело — крихітне, майже невидиме.
Монітор тривожно пищав. Тон вирівнявся. Потім зірвався.
— Зупинка, — сказав Кирило.
— Дефібрилятор.
Розряд.
— Немає відповіді.
— Ще.
Другий розряд.
— Пряма.
— Адреналін.
Раїса подала шприц. Мирослава ввела препарат.
Секунди стали важкими, як каміння.
Три. П’ять. Вісім.
На моніторі з’явилася слабка хвиля. Одна. Друга. Потім боязкий, але справжній ритм.
— Є, — сказав Кирило.
У цьому короткому слові було стільки стриманого полегшення, що Раїса на мить заплющила очі.
Мирослава працювала ще понад годину. Перевірка. Ушивання. Дренаж.
— Стан? — спитала вона нарешті.
— Дев’яносто на шістдесят. Пульс вісімдесят два. Тримається.
— Переводимо.
Коли вона знімала рукавички, в операційну зайшов Валентин Богданович. Він подивився не на Мирославу, а на монітор, на закриту рану, на маленьке тіло під простирадлом.
— Жива? — спитав він.
— Жива.
Пауза.
— Щастить тобі.
Мирослава промовчала.
Він уже повернувся до виходу, але зупинився.
— Гарна робота, — сказав тихо, майже неохоче.
І пішов.
У коридорі чекала Надія. Вона схопилася так різко, ніби весь цей час сиділа на пружині. У її обличчі страх і надія змішалися до болю.
— Операція закінчилася, — сказала Мирослава. — Аліна в реанімації. Стан тяжкий, але стабільний.
Жінка закрила обличчя руками. Не заплакала. Просто стояла так, ніби їй треба було кудись сховати напруження, що тримало її ці години.
— Дякую, — вимовила вона нарешті. — Дякую вам.
Вона полізла в сумку й дістала складені гроші.
— Це все, що в нас є. Я розумію, небагато, але…
— Не треба, — сказала Мирослава.
— Будь ласка. — Голос Надії раптом став твердішим. — Я хочу. Не як оплату. Як подяку. Я інакше не можу.
Мирослава подивилася на неї. Потім узяла гроші.
— Дякую, — сказала вона.
Надія швидко кивнула, ніби боялася, що лікарка зараз передумає, і пішла до ліфта, туди, де їй веліли чекати новин про доньку.
В ординаторській Мирославу ніхто не привітав. Костюк читав газету. Савчук розмовляв телефоном. Коли вона зайшла, ніхто не підвів голови.
Вона дістала блокнот, написала один рядок, прибрала його в кишеню й пішла на обхід.
За три дні Аліна попросила їсти. Раїса повідомила про це між іншим, і Мирослава дозволила собі усміхнутися — коротко, майже непомітно, поки ніхто не дивився.
А наступного ранку в палаті чоловіка з татуюванням дракона вона побачила, що він сидить.
Не лежить — сидить, незграбно спираючись на подушки, із заплющеними очима, ніби збирає сили по частинах. Коли вона ввійшла, він розплющив очі й подивився на неї вже інакше. Не порожньо. У цьому погляді з’явилася увага.
— Доброго ранку, — сказала Мирослава.
— Доброго, — хрипко відповів він.
— Пам’ятаєте мене?
Він подумав.
— Лікар, — сказав. Потім додав: — Мирослава.
Вона не відразу відповіла.
— Так.
Він дивився на неї так, ніби намагався прикласти це ім’я до якогось невиразного внутрішнього відчуття.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.