— Три місяці.
— А раніше?
— Навчання. Практика. Підготовка.
Він повільно кивнув.
— Ви одна?
Запитання прозвучало дивно. Не по-медичному. Недоречно. І все ж Мирослава не відсторонилася.
— Так.
— Давно?
— Завжди.
Він опустив погляд на свої руки: грубі, потемнілі, посічені, з мозолями й плямами. Руки людини, яка прожила надто багато років на вулиці.
— Мене звати… — почав він і замовк.
Пауза розтяглася.
— Не пам’ятаю.
— Не треба поспішати, — сказала Мирослава.
Вона вийшла з палати з відчуттям, що тримає тонку нитку. Вона веде кудись, але куди — поки не видно. Нитка могла обірватися. Могла виявитися чужою. Але вона була.
І Мирослава вже не збиралася відпускати її.
Три тижні тяглися дивно: довго, коли вона чекала, і надто швидко, коли розуміла, що за цей час треба підготувати його до операції, ризику, можливого повернення пам’яті — або до того, що пам’ять так і залишиться за зачиненими дверима.
На вісімнадцятий день його перевели з реанімації до звичайної палати. Це був добрий знак. Рани після першої операції гоїлися чисто, температура трималася нормальною, запалення не було. Фізично він відновлювався навіть швидше, ніж Мирослава очікувала. Десь під виснаженням, брудом і роками поневірянь збереглася міцність, закладена в молодості.
З пам’яттю було складніше.
Він пам’ятав лікарню, Мирославу, Раїсу, Миколу Савелійовича, краєвид із вікна, розклад процедур. Короткочасна пам’ять працювала. Але все, що було до аварії, виринало уривками: вогонь, темрява, біг, поїзд, вода. Слова без зв’язків. Образи без облич.
Свого імені він не знав. У документах усе ще залишався невідомим.
Одного вечора Мирослава сиділа в ординаторській і дивилася на чистий аркуш. Їй треба було якось називати його хоча б у думках. «Пацієнт» звучало надто холодно. «Чоловік» — надто відсторонено. «Батько» вона не дозволяла собі вимовляти навіть усередині. Без доказів це слово було небезпечним.
Вона написала: «Остап».
Подивилася на ім’я.
Не знала, чому саме так. Може, тому, що її власне по батькові було Остапівна. Може, тому, що це ім’я давно стояло в її документах, не маючи обличчя. А може, тому, що іноді підсвідомість розуміє раніше за розум.
Вона склала листок і поклала в кишеню халата.
Просто щоб було.
Наступного дня Мирослава прийшла до нього із зошитом.
— Хочу спробувати один спосіб, — сказала вона. — Якщо ви не проти.
Він подивився на зошит.
— Який?
— Будемо записувати все, що виринає. Навіть окреме слово чи картинку. Іноді, коли людина фіксує уривки, вони починають пов’язуватися.
Він довго мовчав.
— Навіщо це вам? — спитав нарешті.
Не «навіщо мені». Саме «вам».
— Тому що ви мій пацієнт, — відповіла Мирослава. — І тому що в кожної людини має бути минуле.
Він дивився на неї, потім кивнув.
Так почалися їхні вечірні розмови.
Мирослава приходила після зміни, сідала на стілець, відкривала зошит. Він говорив. Іноді багато, іноді майже нічого. Бували вечори, коли він замовкав на півслові й дивився в стіну, ніби впирався в невидиму перегородку. А іноді раптом починав говорити швидше, ніби боявся, що спогад зникне, якщо не впіймати його негайно.
Вогонь виявився не просто словом. Це була пожежа. Дим, гаряче повітря в горлі, неможливість вдихнути. Чи бачив він полум’я ясно, не знав. Але тілом пам’ятав жар.
Біг. Ніч. Вулиця. Він ніс щось. Або когось. Образ розпливався, але відчуття ваги на руках було виразним.
Вода — не річка і не море. Калюжа на асфальті. У ній відбивалося його обличчя, розмите, чуже. І поруч ще одне відображення. Менше.
Мирослава підкреслила слово «менше», але нічого не сказала.
Поїзд. Нічний вагон. Стук коліс. Хтось поруч, але обличчя немає.
Місто. Не те, де була лікарня. Інше, менше. Дерев’яні будинки, широка вулиця, голуб’ятня на даху.
Запис за записом.
Вечір за вечором.
Удома, на продавленому дивані у своїй орендованій кімнаті, Мирослава перечитувала зошит при слабкому світлі лампи. Вона складала фрагменти, як уламки розбитої чашки: пожежа, біг із кимось на руках, калюжа, маленьке відображення.
І щоразу впиралася в одне й те саме.
Якщо він ніс дитину. Якщо вночі тікав від пожежі. Якщо потім залишив її біля дитячого будинку.
Вона закривала зошит.
Спершу операція.
На двадцять перший день Мирослава прийшла до Степана Аркадійовича з історією хвороби й останніми знімками.
— Він готовий, — сказала вона.
Черненко уважно вивчив документи.
— Загальний стан?
