Назар народився смаглявим, чорноволосим і напрочуд вродливим. У нього були яскраві сині очі, такі самі, як у Тараса, але батько побачив лише темне волосся й засмаглу шкіру немовляти. Цілий місяць він жив у домі, майже не підходячи до колиски. Дитину на руки не брав, на дружину дивився з холодною підозрою, а ночами доводив її до сліз.
— Давай перевіримо спорідненість, — благала Мар’яна. — Якщо ти не віриш мені, нехай скажуть лікарі. Назар твій син, Тарасе. Я ніколи тобі не зраджувала.
— Ще й осоромити мене хочеш? — кинув він, збираючи речі. — Щоб усе селище сміялося? Ні. Не потрібна мені така дружина. І дитина твоя мені не потрібна.
— Тарасе…
Він не слухав. Пожбурив у сумку сорочки, застебнув блискавку, сказав, що сам подасть на розлучення, і пішов, не озирнувшись. Мар’яна стояла посеред кімнати, тримаючи на руках сплячого сина, і не могла повірити, що людина, заради якої вона колись пішла наперекір чужій гордині й образам, так легко викреслила її з життя.
Пізніше Софія Романівна пропонувала зібрати гроші й самій довести батьківство.
— Нехай вдавиться своїми підозрами, — казала вона крізь сльози. — Ми принесемо йому папір, і він дізнається правду.
Мар’яна хитала головою.
— Ні, мамо. Я не бігатиму за ним із доказами. Він сам колись зрозуміє. Тільки пізно буде.
Рік вони прожили тихо. Мар’яна працювала, Софія няньчила онука, Назар ріс лагідним, усміхненим хлопчиком. Але одного дня біля хвіртки з’явився натовп жінок із тієї самої приїжджої артілі. Вони кричали, вимагали показати сина Лукаша, погрожували забрати дитину.
Мар’яна притисла малюка до себе так міцно, ніби могла сховати його у власному серці.
— Ви з глузду з’їхали! Це мій син. Лукаш тут ні до чого.
— Лукаша більше немає, — вигукнула одна жінка. — А люди кажуть, хлопчик від нього. Віддавай!
На галас збіглися сусіди, прибіг місцевий поліцейський. Жінок сяк-так умовили піти, але вслід Мар’яні летіли прокльони й погрози. Після цього вона боялася випускати Назара з рук. Будь-який скрип хвіртки змушував її здригатися.
За кілька днів Мар’яна сказала матері, що поїде.
— Куди ж ти, доню?
— Не знаю. Знайду місце. Подзвоню, коли влаштуюся.
Вона поїхала з маленьким Назаром і кілька років з’являлася в житті матері лише голосом у телефонній слухавці. У невеликому містечку Мар’яна влаштувалася на роботу, сина віддала спершу в ясла, потім у садок. Здавалося, біда лишилася позаду. Але одного дня Софії Романівні зателефонували з лікарні. Незнайомий голос повідомив, що Мар’яну привезли надто пізно, лікарі зробили все можливе, але врятувати її не змогли…
