— Мар’яно, поговорити треба, — сказав Лукаш і ступив ближче.
Вона зупинилася біля дверей, відчуваючи, як холонуть пальці.
— Нам нема про що говорити. Іди, поки нікого немає.
— Ти мені подобаєшся, — вимовив він несподівано серйозно. — Не так, для жарту. По-справжньому. Я таких жінок не зустрічав. Забрав би тебе звідси, беріг би, порошинці не дав би впасти.
— У мене є чоловік, — тихо, але твердо сказала Мар’яна. — Я його люблю.
— Бо не знаєш, як умію любити я.
— Не треба. Прошу тебе, йди.
І саме в цю мить двері розчахнулися. До їдальні зайшли три робітниці, ті самі, що любили перемивати чужі долі за чищенням картоплі. Вони почули останні слова, побачили червоне обличчя Мар’яни і Лукаша, який стояв надто близько, і відразу зчинили галас.
— Ах ось воно що! А ми ж думали, наша Мар’яна свята! Дивіться, ховалася з приїжджим!
— Самі вигадали — самі й кричите, — різко сказала Мар’яна, але її вже ніхто не слухав.
Лукаш вигукнув щось сердито, грюкнув дверима й пішов. Після цього його більше не бачили ні в бригаді, ні на околиці. Незабаром поїхав і його батько, а за місяць знялася з місця вся артіль.
Мар’яна сподівалася, що разом із ними зникнуть і розмови. Але чутки, одного разу випущені на волю, повертаються не відразу — вони ходять по дворах, набирають злої сили й приходять тоді, коли найболючіше. Хтось доніс Тарасові, ніби дружина крутила з Лукашем. Увечері він увійшов до хати похмурий, стиснутий, ніби ніс у собі чужу отруту.
— Це правда? — спитав він, навіть не знявши куртки.
— Що правда?
— Про приїжджого.
Мар’яна зблідла. Вона пояснювала, просила повірити, розповідала, як усе було. Тарас кричав, ходив по кімнаті, потім замовк. Ніби повірив. Ніби змусив себе повірити.
Але коли згодом Мар’яна сказала, що чекає дитину, радості в його обличчі не з’явилося. Він дивився на неї довго, важко, і від того погляду в неї тремтіли коліна.
— Ти ж хотів сина, — прошепотіла вона.
— Хотів, — відповів Тарас. — Тільки тепер не знаю, чи мій це син.
Мар’яна тоді довго сиділа в саду біля старого куща, плакала, а Софія Романівна притискала її голову до грудей і повторювала, що все минеться, що дитина народиться — і Тарас схаменеться. Мати вірила в це з останніх сил, бо інакше не можна було пережити ніч…
