Софія Романівна поховала доньку поруч із батьками. На цвинтарі вона тримала за руку худенького хлопчика з темною стриженою головою, а він нічого не розумів і тільки питав, коли мама прокинеться. Після похорону Назар довго плакав ночами, просив покликати Мар’яну, а бабуся сідала поруч, гладила його по волоссю й шепотіла:
— Сирітко ти моя. Золотий мій хлопчику. Спи, маленький, я з тобою.
У селищі знову піднялися розмови. Люди розглядали дитину, порівнювали його обличчя з чужими чутками, повторювали, що на Тараса він не схожий. Так до Назара й прилипли образливі прізвиська: «чужак», «приблуда», «волоцюжин син». Він іще не розумів усього значення, але вже відчував: ці слова відділяють його від інших дітей невидимою стіною.
Після смерті Мар’яни здоров’я Софії Романівни швидко похитнулося. Вона ніби витратила всі сили на горе й турботу про онука. Спершу стала часто сідати посеред роботи, потім перестала виходити на двір, а одного дня зовсім злягла. Тоді вона покликала сестру, Пелагею Романівну.
— Полю, — сказала вона слабким голосом. — Недовго мені лишилося. Не кидай Назара.
— Що ти таке кажеш? — злякалася сестра. — Ще піднімешся.
— Не обманюй мене. Я відчуваю. Він і тобі рідня. Візьми його до себе, а мою хату здаватимеш постояльцям, буде тобі прибавка.
Пелагея довго охала, хрестилася, казала, що з хлопцем важко, що в неї своїх турбот вистачає, але біля ліжка вмираючої сестри все ж дала слово. Софія Романівна заспокоїлася, ніби тільки цього й чекала.
Потім бабусі не стало, і Назар опинився в домі баби Полі. Перший час він думав, що звикне. Але Пелагея Романівна швидко втомилася від чужої відповідальності. Хлопець ріс під її вічне бурчання: не так сів, не так відповів, пізно прийшов, сорочку забруднив, суп розлив. Вона рідко питала, чому він плаче або хто його образив. Їй було простіше вирішити, що винен сам Назар.
Того дня, коли він повернувся побитий зі школи, все почалося з того, що він ішов поруч із Яриною. Дівчинка йому подобалася так давно, що він уже не пам’ятав, коли вперше почав чекати її біля шкільної брами. Остап Шульга побачив їх разом, усміхнувся, підійшов ззаду й ударив Назара каменем, затиснутим у кулаці. Ярина скрикнула й відбігла, а Назар, осліплий від болю й злості, кинувся на кривдника. У бійку відразу втрутилися інші хлопчаки, і одному Назарові проти них було не встояти…
