Минув рік. Навесні, коли дороги підсохли, а повітря пахло вологою землею й димом від перших багать, у селище в’їхала старенька запилена легківка. За кермом сидів Назар. Він зупинився на узбіччі, вийшов, потягнувся, оглянув знайомі дахи, паркани, криву лінію дерев уздовж дороги.
Його відразу впізнала мати Ярини. Вона йшла з сумкою з магазину і, помітивши машину, зупинилася з насмішкуватою усмішкою.
— О, Назар з’явився. Додому потягло? Видно, не солодко в місті довелося, якщо на такій розвалюсі приїхав.
— Добрий день, тітко Ганно, — спокійно сказав він. — На могили приїхав. Як Ярина?
Жінка розправила плечі, ніби тільки цього запитання й чекала.
— Ярина добре. Заміжня. За Остапа Шульгу вийшла. Другу дитину чекають. Машину нову купили, дім підправляють. Остап тепер бригадир, гроші нормальні отримує. Не схибила моя дочка.
— Радію за неї, — сказав Назар.
— А ти чим займаєшся? На будовах підробляєш?
— Живу потроху.
— От і добре, що Ярина тебе не чекала, — не втрималася тітка Ганна. — Розумна дівка, долю собі не зіпсувала.
Назар не став відповідати. Сів у машину й поїхав на цвинтар. Він думав, що могили матері й бабусі заросли травою, що доведеться довго розчищати сухі гілки й торішнє листя. Але біля пам’ятників було чисто. Земля акуратно підправлена, стояли свіжі квіти, огорожу пофарбовано.
Назар присів навпочіпки біля могили Мар’яни. Провів пальцями по холодній плиті, і всі слова, які він збирався сказати, зникли. Він просто сидів мовчки. Потім почув кроки й озирнувся.
Стежкою йшов дід Степан, старий сусід, який знав усіх і все.
— Невже Назар? — примружився він. — А ми вже думали, пропав хлопець. Де ж ти був?
— У місті жив. А хто за могилами доглядає?
— Дарина, а хто ж іще. Пам’ятаєш таку? Донька Орини, що в школі прибирала.
У Назара всередині щось тихо здригнулося.
— Дарина? Вона тут?
— Тут. Медсестрою в лікарні працює. Матір поховала, сама лишилася. Зранку на роботу, увечері по старих бігає: кому укол, кому перев’язку, кому просто посидіти. І до твоїх теж ходить. Добра душа. Тільки щастя в неї, видно, не завелося…
