Він вирішив повернутися в селище, хоча й сам не розумів навіщо. Може, тому, що там були могили матері й бабусі. Може, тому, що більше ніде в нього не було місця, яке можна було б назвати своїм. Назар зібрав речі, зателефонував господині квартири, щоб розрахуватися за останній місяць, і чекав її приходу.
Коли пролунав дзвінок, він відчинив двері й побачив Лідію Павлівну. Поруч стояв Богдан Семенович. Обоє виглядали так, ніби за одну ніч постаріли ще на кілька років.
— Назаре, — тихо сказала Лідія Павлівна. — Дай нам поговорити. Будь ласка.
Він хотів відповісти, що розмова закінчена, але старий тримався за дверний одвірок так безпорадно, що Назар відступив.
Щойно вони увійшли, на сходах з’явився Тарас. Назар напружився.
— Я просив без нього.
— Сину, — Тарас зупинився на порозі. — Я не прошу одразу прийняти мене. Тільки вислухай. Якщо після цього скажеш піти, я піду.
Розмова була довгою. Тарас розповідав про Мар’яну, про свої ревнощі, про чутки, яким дозволив стати сильнішими за любов. Казав, що потім намагався жити далі, одружувався двічі, але дітей у нього більше не було, а дім так і лишився порожнім. Лідія Павлівна плакала, визнаючи, що колись не захотіла прийняти просту невістку. Богдан Семенович сидів згорбившись і твердив, що покараний за гординю.
Назар слухав, майже не перебиваючи. У ньому боролися жаль і злість. Йому хотілося вигнати їх усіх, але старі плакали не театрально, не напоказ. Їхнє каяття було важким, справжнім, запізнілим.
— Я зроблю перевірку спорідненості, — нарешті сказав він. — Не для вас. Для себе. Щоб більше ніхто не міг кинути мені в обличчя стару брехню.
Тарас кивнув.
— Як скажеш.
Коли результат підтвердив очевидне, Назар довго дивився на папір. Там було написано те, чого він чекав усе життя і чого тепер боявся: Тарас Богданович справді його батько. Радості не прийшло. Тільки порожнеча.
— Я не зможу одразу, — сказав Назар. — Не просіть називати вас батьком. Мені потрібен час.
— Я чекатиму, — відповів Тарас. — Скільки буде потрібно. Аби ти знав: я каюся щодня. І нічого не можу повернути.
Назар прибрав документ до папки й вийшов на вулицю. Над містом густішали сутінки, у вікнах загорялися вогні, а йому здавалося, що життя знову стоїть перед роздоріжжям, де кожен крок буде болісним…
