— Познайомтеся, — сказав Тарас Богданович, не розуміючи, чому батьки так дивно дивляться на водія. — Це Назар, мій помічник за кермом.
— Назар? — перепитав Богдан Семенович. Його голос здригнувся. — Молодий чоловіче, хто ваші батьки?
Назар трохи зніяковів.
— Матері давно немає. Я виріс у селищі. Прізвище Левченко.
Лідія Павлівна приклала долоню до губ.
— А матір як звали?
— Мар’яна. Мар’яна Левченко. Я Назар Тарасович, хоча батька ніколи не бачив. Спершу мене ростила бабуся Софія, потім її сестра, баба Поля. Не люблю це згадувати.
Тарас Богданович ніби скам’янів. Він дивився на Назара, на його обличчя, на сині очі, на темне волосся, і в цьому обличчі раптом із моторошною ясністю проступили риси його покійного дядька, його власного роду, його молодості, його помилки.
— Мар’яна, — прошепотів він. — Господи…
Він відступив, ніби дістав удар, і опустився просто на край тротуару, закривши обличчя руками. Перехожі озиралися. Назар кинувся до нього.
— Вам зле?
— Сину, — видихнув Тарас. — Назаре, ти мій син.
Назар відсмикнув руку так різко, ніби обпікся.
— Не треба.
— Я не повірив твоїй матері. Я все занапастив. Господи, як я міг не зрозуміти?
Богдан Семенович ступив до Назара.
— Онуку мій…
— Не називайте мене так, — глухо сказав Назар. — Я все життя чув, хто я. Чужий, приблуда, син волоцюги. А тепер ви вирішили, що я ваш?
— Назаре, — заплакала Лідія Павлівна. — Прости нас.
Але він уже не чув. Надто багато років болю піднялося в ньому одразу. Він дивився на цих людей — красивих, забезпечених, запізно наляканих — і не міг пробачити їм того, що вони з’явилися тільки тепер, коли йому вже нікого було назвати мамою, не до кого було притулитися в дитинстві, нікому було поскаржитися на синці й образи.
Назар розвернувся й пішов геть. Тарас кликав його, але він не озирнувся. Усю ніч він блукав містом, поки ноги не стали чужими. Уранці прийшов до агенції й написав заяву на звільнення. Йому сказали подумати, не гарячкувати, але він мовчки поклав ключі від машини й вийшов. У голові стукала одна думка: майже загоїлося, майже перестало боліти, навіщо ж минуле знову знайшло його…
